Погляд з іншої сторони

Довідка:
«Дії, вчинені у травні 1992 р. ієрархами УПЦ в Харкові, є грубим порушенням 34-го Апостольського правила: «Єпископам всякого народу належить знати першого серед них і визнавати його як главу, і нічого, що перевищує їхню владу, не творити без його розсуду; творити ж кожному тільки те, що стосується його єпархії та місць, які належать до неї . Але й перший нічого нехай не творить без розсуду всіх. І таким чином буде однодумність, і прославиться Бог о Господі у Святому Дусі, Отець, Син і Святий Дух». За тлумаченням єп. Никодима (Мілаша), це правило наказує єпархіальним архієреям «кожну церковну справу, яка перевищує їхню владу і їхні права, як єпархіальних єпископів, і яка має більш важливе значення, влаштовувати й вирішувати з відома й у залежності від головного і першого обласного єпископа». Дії митрополита Філарета щодо досягнення автокефалії УПЦ ґрунтувалися не на його особистій думці, а на рішенні законного Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. В той час, як рішення так званого «Харківського Собору», прийняті за відсутності законного Предстоятеля, є неканонічними та недійсними.

Крім священних канонів (34-го Апостольського правила, 14-го правила Двократного Константинопольського Собору), учасники псевдо-собору в Харкові порушили постанову Архієрейського Собору Російської Православної Церкви від 25-27 жовтня 1990 року про дарування Українській Православній Церкві самостійності й незалежності в управлінні. Їхнє порушення полягає в тому, що вони не дотрималися цієї самостійності й незалежності, підкорившись рішенням Московського Священного Синоду від 7 і 21 травня 1992 р., влада якого не поширюється на управління в Українській Православній Церкві. Фактично вони відмовилися від незалежності й самостійності УПЦ і тим самим відкололися від неї.

Учасники харківських зборів проігнорували Статут про управління в Українській Православній Церкві, прийнятий на Помісному Соборі УПЦ і зареєстрований державними органами незалежної України.

По-перше, вони порушили статті 3 і 7 глави ІІІ і статтю 9 глави V Статуту, у яких говориться, щоСобори УПЦ скликає Предстоятель Української Православної Церкви, Митрополит Київський і всієї України. Насправді так званий «Харківський Собор» облудним чином скликав рядовий єпархіальний архієрей митрополит Харківський Никодим і головував на ньому .

По-друге, не дотримані статті 2 і 12 глави V , де сказано, що Предстоятель Української Православної Церкви обирається довічно . Там само сказано, що тільки «у випадку смерті Митрополита Київського і всієї України, його відходу на спокій, знаходження під церковним судом або з іншої причини, що робить неможливим виконання ним обов’язків Предстоятеля Української Православної Церкви, Священний Синод обирає Місцеблюстителя». Не було жодної з цих причин, які могли б дати право єпископам, що зібралися у Харкові, обирати нового Предстоятеля УПЦ.

По-третє, була порушена стаття 6 глави ІІІ, де говориться, що Собор обирає Предстоятеля Української Православної Церкви із середовища українського єпископату. Насправді псевдо-собор обрав керуючого справами Московської патріархії митрополита Володимира (Сабодана) із середовища Російської Церкви, а не Української .

Для виправдання своїх незаконних дій учасники «собору» на догоду Московській патріархії, щоб провести її ставленика, внесли зміни в Статут. Однак Статут про управління УПЦ був прийнятий на Помісному Соборі, і тільки він має право вносити зміни . 29 травня 1992 р. заяву про порушення Статуту про управління УПЦ прийняла Рада у справах релігій при Кабінеті Міністрів України. З осудом дій харківських розкольників виступила і Президія Верховної Ради України.

Констатуємо, що Митрополит Київський і всієї України Філарет як законно обраний Предстоятель УПЦ, повноваження якого були підтверджені законним Помісним Собором УПЦ, діяв у відповідності до рішень канонічного Помісного Собору 1-3 листопада 1991 р. Так званий «Харківський Собор» був організований Московською патріархією та спецслужбами з метою беззаконного усунення митрополита Філарета з посади Предстоятеля та фактичного скасування дії постанов Помісного Собору. Дії так званого «Харківського Собору» створили розкол в Українській Православній Церкві. Протягом усіх наступних років відбувається оцінка повнотою Церкви дій законного Помісного Собору та Харківського псевдо-собору, і правда канонів та історії виявляється на боці рішень Помісного Собору про автокефалію.»

Із Історико-канонічної декларації
«Київський Патріархат — Помісна Українська Православна Церква»

Історично оглянувши та свідомо оцінивши передумови та рішення зловісного «Харківського собору», у людини, яка вміє неупереджено робити висновки з’явиться порівняння: «Святкувати річницю Харківського собору, це все одно, що святкувати річниці терорів».
Дорогі браття і сестри озернімось – це не торжество, це – сум і біль. В Україні розділена Православна Церква. Ми вже понад 20 років маємо незалежну суверенну державу і більша половина населення прагне і незалежної суверенної Православної Церкви, але через особисті амбіції декількох церковних ієрархів неможливо досягти єдності та однодумства. Поясніть мені, будь-ласка, як можна торжествено святкувати «трагедію Українського Православ’я», це – неправильно.
Нам повторюють і нав’язують думку про те, що автокефалія – це погано, ми повинні бути єдині. Ідея автокефалії ніколи не заперечувала і не заперечує єднинства, тому Православні Церкви на території окремих держав самоправні, але єдині у Православній вірі з усіма іншими. Тому і в Україні за всіма Церковними канонами може бути самостійна Церква і Український Патріарх. І від цього єдності з Російською Православною Церквою ми не втратимо, а просто перестанемо бути її Західною єпархією.
Всім православним українцям слід задуматися про те, що діється у середовищі православних і однодумно з’єднатися в єдину Христову сім’ю де були б всі люди, як брати. Амінь.

Категорія: Статті