Сон серця, або релігія без Бога

«Чи можна матері-годувальниці відвідати кладовище?»; «Чи можна носити хрест і амулет одночасно?»; «У мене обірвалася мотузочка, на якій висів хрестик. Що це означає?»; «Під час вінчання тітка висмикнула рушник з-під ніг. Що це означає?»; «Чи можна ставити свічку за упокій під час вінчання?»; «На який день після смерті можна відкривати дзеркала?»; «Я читаю 17-ту кафізму для відпрацювання гріхів роду, а сестра моя каже, що її читають на смерть. Скажіть, хто має рацію?», — ось лише деякі із запитань, на які довелося відповідати.
Про це свого часу із сумом писав отець Олександр Шмеман: «…Подібних запитань я чую десятки, сотні. І майже ніколи запитань по суті. Завжди ось такі: «можна?», «не можна?»; я ладен думати, що всі ці люди просто ніколи не чули про християнство і що їхня релігія до християнства не має стосунку. І ніхто ніколи їм цього не говорить».
Дійсно, складається враження, що багато з тих, хто ставить запитання, хто вважає себе християнином, менше за все шукають в християнстві Христа. Часом здається, що вони наче взагалі забувають про існування Бога. Згодом мені стало зрозуміло, що за всіма цими запитаннями стоїть один і той самий типаж релігійного життя. Людині, яка належить до цього типу, Церква та духовне життя уявляються чимось подібним до складного механізму, в якому для досягнення щастя, багатства й здоров’я потрібно вчасно натиснути на правильні кнопки й запустити правильні процеси, але в жодному разі не можна помилитися, інакше можна накликати лихо.
Такі люди дивляться на священика, як непосвячені — на пілота, котрий, сидячи в кабіні літака, правильно зчитує показання приладів і вчасно тисне на потрібні важелі. Або як на сталкера, який чудово знає всі пастки в «зоні» й точно приведе в кімнату, де виконуються бажання — і де можна отримати все ті самі гроші, щастя, здоров’я. Такі люди навіть вірять у загробне життя, але тільки для того, аби поцікавитися, яка молитва за померлих найсильніша. Досвідченіші з них стежать, щоб їхні свічки не передавали через ліве плече; позіхаючи, обов’язково хрестять рот, і будь-кому можуть порадити найсильніший засіб від усіх проблем — сім сорокоустів у семи монастирях, і жодним монастирем менше.
В їхньому уявленні немає місця для священика як предстоятеля громади і духовного наставника, завдання котрого, серед усього іншого, — допомогти вибудувати особисті стосунки з Богом. Сама можливість особистих стосунків із Богом залишається поза полем їхніх інтересів. Молитва для них — не спілкування з Богом, а заклинання, що запускає в дію механізм, який неодмінно має привести до потрібного результату. Щастя, спокій, врожай — не дарунок милостивого Бога, а плід правильно організованого процесу. Нещастя, хвороба, втрата — не попущення і водночас відвідання Господнє, а результат помилки в минулому, причому не гріха проти правди Божої, а саме помилки через незнання: невчасно витягнули рушник з-під ніг, неправильно вдягнув хрестик і так далі.
Таке сприйняття релігії — «потойбічні» маніпуляції без бажання спілкуватися з Богом — є просто магічним. Можна було б припустити, що раніше такого типу не було, і його викликала до життя вкорінена за часи комуністичного режиму релігійна безграмотність. Проте історія і навіть література доводять зворотне: цей типаж дуже давній. Історики релігії можуть розповісти про величезну різноманітність магічних культів у стародавніх людей або, скажімо, в американських індіанців. Ще хтось може сказати, що магічна свідомість разом з усіма цими жахливими забобонами породжується сном розуму, браком освіченості, відмовою від розумного життя.
Насправді людей з магічним мисленням вистачає й серед академіків. Показовою є історія, що сталася з Нільсом Бором. До нього прийшов кореспондент узяти інтерв’ю. Помітивши підкову над ліжком, журналіст спитав: «Невже Ви, нобелівський лауреат, який проник у будову атомів, вірите, що підкова приносить удачу?» Бор відповів: «Я, звичайно ж, не вірю, але, розумієте, підкова приносить тобі удачу незалежно від того, чи віриш ти в це». Освіта й ученість — лише хистка кірка, під якою ворушиться первісний хаос магічних забобонів.
Людина з магічним світоглядом вірить у потойбічний світ, у тісний зв’язок видимого й невидимого, у загробне життя — але, за великим рахунком, не вірить у Господа Вседержителя. Магізм — це релігія без Бога, це релігія, яка зазнала тління. Це не сон розуму, а сон серця, результат атрофії того органу, яким звертаються до Бога віч-на-віч. Це такий самий результат дії гріха в людині, як хвороби й пристрасті. Людина з магічним світоглядом заслуговує не на засудження, а на співчуття, як і будь-який інший грішник.
За таку людину слід молитися, і з такою людиною слід говорити — говорити про головне, а не про другорядне. Віра — від слухання (Рим. 10, 17) — неможливо відчинити двері свого серця Тому, про Кого ти нічого не знаєш. І з цієї причини людині необхідно, як дихати, чути про те, що релігія схожа не на бездушний механізм, а на родинні стосунки. Що всі ми — діти Всемогутнього Небесного Отця, Котрий любить нас і хоче з нами спілкуватися — чути нас, допомагати нам, виховувати й готувати нас до вічності.
І якщо все це так, то яке значення можуть мати рушники, дзеркала, мотузочки? Яка молитва тоді може бути сильнішою, окрім щирої? І що може бути краще, ніж перебувати в колі своєї родини, разом із Джерелом справжньої любові, нашим Небесним Отцем?

Ієродиякон Сава (Гамалій)

Категорія: Статті