12 березня — пам’ять митрополита Арсенія (Мацієвича) — замученого правди ради
13 березня (28 лютого. ст. ст.) Православна Церква вшановує пам’ять видатного українського подвижника, мученика і просвітителя митрополита Арсенія (Мацієвича).
«Я пшениця Божа: нехай змелють мене зуби звірів, щоб я став чистим хлібом Христовим» – так писав християнам у 107 році святий мученик Ігнатій Богоносець йдучи сповідувати перед язичниками істинну віру. Ще одним колоском нашої Церкви, який був відсічений імперським серпом, став волинський святий, православний священномученик, богослов, проповідник, письменник, просвітитель, митрополит Тобольський і всього Сибіру, пізніше митрополит Ростовський і Ярославський Арсеній (Мацієвич).
За походженням свмч. Арсеній (в миру Олександр Іванович Мацієвич) – українець, родом з Волині. Він був сином бідного уніатського священика в місті Володимирі-Волинському, народився 1697-го року. В Україні священичі родини були особливо благочестивими і міцні у своїй вірі в Бога. Не виключенням була і сім’я Івана Мацієвича, батька майбутнього подвижника. Родина була бідна, але благочестива і шляхетська. Малий Олександр навчався у рідному місті, у колегії, яка тоді існувала при єпископській уніатській кафедрі. Закінчивши три перші відділи продовжив навчання у Львові. Там він досконало вивчив латинську мову.
У 1715 році, зрікшись уніатсва, майбутній святитель поступив у Київську Духовну Академію. Однак, маючи нездоланне бажання прийняте чернечий постриг, через рік залишає навчання і їде до Новгород-Сіверського Преображенського монастиря. У віці 19 років ієромонахом Геннадієм (Стефановичем) був пострижений у ченці з імя’м Арсеній. У ті часи чернечий постриг у такому юному віці був звичайним явищем. Так Димитрій Туптало, нетлінні мощі якого у 1752 році були відкриті Арсенієм і ним же доведені до канонізації, прийняв монашество у 18-річному віці.
У Чернігові єпископ Антоній (Стаховський) висвячує молодого інока в сан ієродиякона. Саме у цих двох українських центрах молодий Арсеній і виховав у собі українську ідеологію у поглядах на державу і церкву. Після двох років перебування у монастирі їде до Києва, щоб закінчити навчання у Духовній Академії (1718 – 1726). Він часто проповідував і сам слухав повчання найкращих українських богословів того часу. Разом з іноком Арсенієм навчався Амвросій Юшкевич, який згодом став Новогородським єпископом і з 1740 р. був головою Священного Синоду. Пізніше він допомагав своєму товаришеві, коли той виїхав на північ Росії.
Року 1723-го ієродиякон Арсеній у храмі св. Софії Київської єпископом Переяславським Кирилом (Шумлянським) був висвячений у сан ієрея. Служив майбутній мученик у Києво-Печерській лаврі, жив при митрополиті, але через два роки вирішує оселитися в Троїцькому монастирі у Чернігові, де виликий вплив на отця Арсенія мав тамтешній єпископ Іродіон (Жураківський). Саме він ще міцніше закріпив у молодого ієрея думку про те, що світський уряд не може й не повинен втручатися у церковні справи. Цієї думки отець Арсеній притримувався все своє життя і в історію православної церкви на російських землях священномученик, українець за походженням, увійшов як ревний відстоювач прав церкви, на яку зазіхали російські імператори та імператриці. Саме він був противником Духовного Регламенту Петра I і один не злякався гонінь, коли відкрито відстоював відновлення патріаршества в Росії. Арсеній Мацієвич захищав від ненаситної імперської машини матеріальний стан і права духовенства, монастирів, і земельних церковних угідь, прагнув централізованого церковного управління і єдиного устрою. Ця ідеологія вважалася в Україні нормальною й основною і ніхто ніколи проти неї не виступав, адже вона складалася в Україні цілими віками, і була відбитком її історії.
Арсеній Мацієвич мав неабиякий вплив на російських імператриць Анну Іоанівну, регентшу Анну Леопольдівну, а потім і на Єлизавету Петрівну.
У березні 1741 року отця Арсенія висвятили у єпископи і призначили митрополитом Тобольським і всього Сибіру. Як і більшість людей тодішньої Росії, митрополит Тобольський високо шанував царівну Єлизавету. Коли святитель від’їздив до Сибіру, то зробив прощальний візит до Єлизавети і сказав слова, які стали пророчими: «Пом’яни мене, владичице, коли прийдеш у царство своє!». Не встиг митрополит дістатися до Тобольська, як Єлизавета Петрівна зійшла на імператорський трон і про нього та його слова не забула. Однак, митрополит Арсеній доїхав до Тобольська з жахливими ознаками морської недуги: з відкритими ранами на руках і ногах, з поріділим волоссям, блідий та втомлений, як свідчить його життєписець священик М. Попов. Ієромонах Арсеній став першим великим місіонером у Сибірі. Будучи флотським священиком у Камчатській експедиції він захворів на цингу. Хвороба і суворий клімат не дозволили йому довго там перебувати. Пізніше, працював викладачем та екзаменатором кандидатів у священство у Петербурзі. 28 вересня 1739 року ієромонах Арсеній Мацієвич стає законним вчителем гімназії при Академії наук.
Доволі швидко він проходить сходинки церковної ієрархії до митрополита Ростовського і 28 травня 1742 року вийшов указ імператриці Єлизавети Петрівни – «Арсенія, митрополита Тобольського, перевести на Ростовську кафедру і бути йому Святійшого Синоду членом». Коли його обрали постійним членом Синоду, він відмовився давати присягу в тому, що вищим суддею визнає імператрицю. Арсеній заявив: «Вищий Суддя є і буде тільки Христос!» Це могло накликати на митрополита великі неприємності. Проте, Єлизавета високо цінувала святителя і все обійшлася без наслідків. Кілька разів владика Арсенія писав до імператриці послання, закликаючи її не зазіхати на земельні володіння Церкви. Це був найяскравіший період діяльності Арсенія на єпископській кафедрі.
З великою ревністю, піклуючись, щоб церква була вихователькою народу, митропоит Арсеній ніс свій митрополичий послух. Він залишив про себе в Ростові глибоку пам’ять як святитель благочестивий, суворий, але разом з тим і поблажливий. За свідченням «Літописця про Ростовських архиєреїв»: «Владика Арсеній – високо справедливий, він наказуючий і суворий, але завжди вибачливий. Суворий він був для тих, хто не виконував своїх обов’язків, а хто був ревний, до тих був радісний. Кажуть, що Арсеній до всіх був милостивий: жебраків грошима наділяв у всі недільні й святкові дні, часто служив у соборній та в інших церквах». А от про строгість митрополита існує наступний спогад: «У 1753 р. Арсеній Ростовський їздив по своїй єпархії і в одній сільській церкві побачив пилюку у вівтарі… Наслідком цього було розпорядження: священика послати в монастир на вічне перебування, а сільського старостру, який керував селом, за цей недогляд, покарати в консисторії ланцюгами».
Проповідь майбутнього мученика, зігріта теплотою віри, привертала велику кількість слухачів, «глибоке мовчання яких переривалося хіба одними побожними зітханнями». Митрополит Аресій залишив по собі дванадцять томів, які є переконливим свідченням того, що він невтомно працював на ниві Христовій. В них густим шрифтом він записав свої чисельні проповіді (всього 217 проповідей), думки, замітки. Вони довгий час зберігалися в бібліотеці Ярославської семінарії, однак з дванадцяти томів друком вийшло лише вісім.
У Ростові владика Арсеній віднайшов мощі св. Димитрія Ростовського (Туптала). Він піклувався про написання його житія і сам брав безпосередню участь в цьому, порушив справу про канонізацію Ростовського митрополита. Справа канонізації Димитрія Ростовського була для митрополита Арсенія святою. Він поспішав це зробити ще за імператриці Єлизавети, але та, розпорядившись про все, а особливо про виготовлення раки, з якихось причин справу цю відклала на невизначений термін. Святитель Димитрій був великим правдолюбцем, з великою архиєрейською совістю, але він був спокійний, мовчазний, глибоко ввічливий, тому і зміг у Московії більш-менш спокійно померти. Не таким був святитель Арсеній: гарячий, відкритий, говіркий і на компроміси не йшов. Часто на словах і в письмі був аж надто різкий, на що Священний Синод не раз звертав йому увагу.
Ще одна риса характеризує митрополита Арсенія, – відсутність цареславства. Українські духовні вчені, подорожуючи на північ, у Росію, часто звертали на себе увагу власне тим, що славили царів чи цариць у своїх проповідях чи в окремих творах, – владика Арсеній був протилежним цьому, і цареславством ніколи не займався. З царицею Єлизаветою, за її довгого царювання (25. 11. 1741 – 24. 12. 1761 рр.), він був у добрих стосунках, але публічно ніколи не хвалив її.
За цариці Катерини (28. 06. 1762 – 14. 04. 1763 рр.) митрополит закінчив свою працю, ніколи не погоджуючись з її руйнівною церковною політикою. Оце була церковна ідеологія святителя Арсенія і він від неї не відступав усе своє життя, бо вважав це за правду Божу, – за неї стояв і її проповідував. Це був останній Божий оборонець прав і чистоти науки Церкви. Пізніше, ця велика любов до правди і спаредливості змусили тогочасну владу згубити святителя. «Трагічна доля митрополита Арсенія ілюструє глибоку різницю ідеології, яка підсвідомо залягала в психіці «руських южан», що виросли в атмосфері латинства та польщини» – такі висновки зробить пізніше церковний історик, професор А. Карташев.
В кінці царювання Єлизавети Петрівни загострилися відносини митрополита до світської влади – розпорядження Петра III, а пізніше і Катерини II, направлені на обмеження монастирів в управлінні їх маєтками, викликали сильне обурення у вищому духовенстві, і на митрополита Арсенія останні дивилися, як на єдину людину здатну вступити у відкриту боротьбу з імперською владою. Він і став цією надією. Чистота Православ’я для нього була його душею, бо це була головна ознкака української Церкви і нації взагалі. Саме ця риса світилася в характері святителя Димитрія Туптала, архимандрита Паїсія Величковського та інших українських духовних світочів. Своєму ростовському духовенству митрополит наказував, що «повинні слухати волю тільки його», а не світської влади. В ті часи це була революційна думка. З цим органічно було пов`язане його правдолюбство. Божу правду святитель Арсеній ставив над усе, і боронив її сміливо, відкрито й публічно. Мало цього, – голосно всім доводив, що правдолюбство – обов`язок усього духовенства. І часто гостро говорив цю правду царям в очі. Сонцем просяяла його архирєрейська чистота й сильна жива совість.
9 лютого 1763 р. митрополит здійснює в Ростові чин відлучення, з деякими додатками, направлені проти тих, що «чинять насильство і наругу над святими Божими церквами і монастирями», які «приймають дані монастирям від стародавніх боголюбців маєтки» і т. д., а в березні того ж року він посилає два донесення в Синод, написані в тому ж дусі. За словами секретаря митрополита Арсенія, ще в час царювання імператора Петра III (1761 – 1762 рр.) митрополит писав йому якесь послання, підтверджене посиланнями на пророчі книги Священного Писання. Мабуть, лист цей був складений не тільки розумно, «горішнім розумом», але і дуже різко, оскільки імператор Петро, вислухавши його, відчув сильне роздратування. Схимонах Лука, якому було доручено відвезти лист, поплатився за це декількома тижнями ув’язнення, але про митрополита Арсенія ще тоді ніякого рішення не було.
Влітку 1762 року Петро III зрікається престолу. 3 жовтня цього ж року коронували Катерину II, однак митрополита Арсенія не запросили на церомонію коронації нової імператриці. Катерина підозрювала його в недоброзичливості: «Вона мала якийсь невідомий страх перед цим безкомпромісним архиєреєм, – згадує один з сучасників тих подій, – і згодом боялася його навіть хворого і в кайданах».
В епоху правління імператриці Катерини II майже все вище суспільство відрізнялося невірою і, в кращому разі, байдужістю до православної Церкви. «Віру поважати, але не давати впливати їй на державні справи» – імператриця Катерина строго слідувала цьому принципу. Для цього було необхідно остаточно поставити Церкву в залежність від державної влади, позбавивши її коштів для існування. Вона, будучи майстерним політиком, не відразу відкрила своїх намірів по відношенню до церкви. Після двох тижнів її правління Сенат видав указ, що відмінив розпорядження Петра III про вилучення земельних володінь, що належали єпархіям, храмам і монастирям Російської Церкви. Але радість духівництва виявилася передчасною. Через три тижні після цього указу вийшов інший, в якому оголошувалося про утворення спеціальної комісії для розгляду питання про церковну вотчину. Результатом її роботи став відомий маніфест імператриці Катерини «Про церковні володіння» виданий 26 лютого 1764 року. Він остаточно скасовував церковне землеволодіння в Росії, яке переходило до рук держави.
Це нанесло великий збиток монастирям, а отже і церкві, і духовному життю народу, всій його культурі, адже монастирі будувалися народною старанністю, працею ченців. Багато володінь переходили монастирям за заповітом померлих людей на помин їхніх душ, а тому, з етичної точки зору, така державна політика не витримувала критики, оскільки порушувалася остання воля померлих.
Передача земельних володінь в державну казну позбавила монастирів матеріального джерела існування. «Вся конфіскована вотчина повинна йти на державні потреби», – свідчив указ. Проте велику частину монастирських земель Катерина роздала своїм улюбленцям. В результаті дій тогочасного уряду з 964 монастирів залишилося тільки 200. Останні були або закриті, або залишені без коштів для існування. Нові ж обителі відкривати заборонялося. Після таких дій імператриці Катерини митрополит Арсеній часто писав їй. Його секретар, Іван Волков, не раз попереджав про небезпечну спробу змінити плани уряду, але завжди отримував відповідь митрополита, що він вирішив діяти саме таким чином. При цьому митрополит натякав, що сподівається на підтримку інших осіб, але яких саме, не називав. За прикладом патріарха Нікона – він повів сильну боротьбу за відновлення віковічної церковної влади й авторитету Церкви.
Митрополит Арсеній став автором проекту про відновлення патріаршого правління, мотивуючи це потребами полеміки з розкольниками, які постійно вказували, що синодальне правління «від єдиного зразка протестантського взяте». У 1744 р. Мацієвич єдиний відмовився скласти присягу встановлену для членів Синоду, бо в ній було визнання найвищим суддею в церковних справах російського монарха. Катерина II, яка мала особисту неприязнь до митрополита Арсенія, ознайомившись з його посланнями, розцінила їх як втручання у політику й образу «імператорської величності». Професор К. В. Харлампович у своїй праці «Малороссійское вліяніє на великорусскую церковную жизнь» відзначив, що «уся вина митрополита Арсенія в тому, що він боронив цілісність церковних маєтків від посягань на них світської влади, і робив це з усім запалом притаманного йому південного (українського) темпераменту. Але робив це як святитель церкви». До Ростова були послані солдати під командою гвардії і увечері, напередодні Вербної неділі, митрополит Арсеній був взятий під варту і відправлений до Санкт-Петербурга. Відвезли його так швидко, що «ледь встигли покласти необхідні речі для дороги і плаття». Через деякий час святителя привезли у Москву, а 14 квітня 1763 – він став перед судом Синоду…
Після двадцятилітнього керування найбагатшою єпархією, у митрополита Арсенія не виявилося ні розкішного одягу, ні гарного посуду, ні грошей, ні багатих запасів – він був безсрібником. Йому дозволили забрати з собою з Ростова в Карельський манастир усі власні гроші, – їх було 97 р. 90 коп. Зате він мав власну бібліотеку, що складалася з 339 найменувань: з них 177 – іншомовних, а 162 – церковнослов`янських, українських і російських. Оце все майно митрополита Арсенія. На суді він тримався твердо, у відповідях був кмітливий, сміливий і навіть досить різкий. Його суддями були молоді єпископи, більшість з яких вчив сам владика Арсеній. Суд ухвалив: «…позбавити архиєрейства і клобука й послати у віддалений монастир…». Церемонія зняття сану проходила в Московському кремлі в церкві Трьох Святителів, поруч із Хрестовою палатою, у якій відбувся несправедливий суд над митрополитом Арсенієм. Віддаючи архиєрейський одяг і знаки сану, святитель Арсеній кожному архиєрею говорив про те, в яких обставинах той чи інший помре. Усі ці пророцтва згодом збулися, а церква Трьох Святителів через два місяці після несправедливого суду завалилася без видимих на те причин. Усе це зміцнило в народі думку про митрополита Арсенія як про мученика. Говорили, що він в цей час прозорливо передбачив долю митрополита Новгородського Димитрія (Сеченова), який гостро критикував Арсенія: «язик твій для мене був гострішим за меч, ним задихнешся і помреш». Імператриці Катерині II він сказав, що вона не удостоїться християнської кончини. Так і сталося – як відомо, вона померла у своєму туалеті, без сповіді і причастя.
Позбавлений сану, святитель був відвезений в Архангельську єпархію спершу до Білозерського Ферапонтового монастиря, потім в Миколаївський Карельський монастир. В 1767 році у цьому ж монастирі, по доносу одного з офіцерів, почалось розслідування нової справи проти Арсенія. По цій справі його було відвезено в Архангельську Губернську Канцелярію, де його тримали на час слідства. Ця справа, разом із попередньою із 1763 року, розглядалась особисто імператрицею. За таке «оскорбление ея величества» владику позбавили сану й чернецтва, засудили до смерті після катувань. Але через «милосердя» Катерини II він був помилуваний і під ім’ям «Андрія Враля» (брехуна) 8 січня 1768 р. у 70-річному віці був ув’язнений в казематі фортеці в Ревелі (сучасний Талін, столиця Естонії). Святитель був фактично заживо похований – його розмістили в казематі фортеці – камері розміром 2 на 3 метри, двері якої були замуровані. А щоб муки непокірного митрополита були дошкульніші, цариця розпорядилася повісити на стіні камери його парадний портрет при всіх митрополичих регаліях.
Про останні роки життя митрополита ми дізнаємося із свідчень київського митрополита Євгенія Болховітінова, який чув від сучасників, що «двері до каземату, у якому тримали святителя, замурували і він уже ніколи звідти не виходив. До святителя нікого не впускали і не давали ніякого одягу. Спершу їжу йому подавали через мале віконечко, а з часом взагалі не давали їжі. Через вибиті шибки своїх вікон митрополит благав перехожих, щоб ті врятували його від холоду і голоду». Кінець його страдницького життя наближався. У лютому 1772 року, відчуваючи близьку кончину, замордований Арсеній вже просив не їжі, але щоб до нього прислали священика зі Святими Дарами. Коли до в’язня прибув отець Сава Кондратов, настоятель Ревельської Миколаївської церкви, мур, за яким тримали святителя, розібрали. Увійшовши, священик з жахом дивився, як у сяючій від блиску камері перед ним стоїть митрополит у повному облаченні. Священик вибіг із криком: «Ви казали, що там – арештант, а там архиєрей». Коли разом з священиком до святителя увійшов комендант, то побачили ледь живого, розслабленого в’язня. Посповідавши і причастивши священномученика Арсенія, священик взяв у нього благословення.
Митрополит протягом чотирьох років терпів тяжкі муки і 28 лютого 1772 р. в’язень Ревельської фортеці, митропоит Ростовський Арсеній тихо відійшов до Бога. У той же вечір за наказом коменданта він був похоронений біля північної стіни дерев’яної церкви святого Миколая.
Розписка про витрати на похорон митрополита свідчила, що було куплено гріб, дано за нього 1 рубль 4 копійки, матерії за 50 копійок, грамоту і вінчик – 6 копійок. Митрополит Іларіон (Огієнко) у своїй праці про митрополита-мученика Арсенія зазначив: «Отак оцінено в Росії велику 20-літню працю одного з найвидатніших українських митрополитів… Ціна оціненного!».
Це був український Нікон, адже після Арсенія Мацієвича вже не було таких відважних оборонців прав Церкви, щоб за це вони віддавали своє життя. Всі, хто був присутнім на цьому таємному похороні під страхом смерті змушені були мовчати. Народ за всіх часів зберігав пам’ять про святого мученика Арсенія і всупереч заборонам влади православні шанували святого. Після смерті владики на стіні камери де його тримали, знайшли напис надряпаний, очевидно, цвяхом: «Благо мені, що Ти упокорив мене» (Пс. 118, 71). При будівництві в 1821 році кам’яного храму на честь святителя Миколая могила митрополита виявилася усередині церкви.
Секуляризація церковних земель докотилася і до України. 1786 рік став початком нищення духовний осередків і на наших землях. Поодинокі монахи чекали на покращення ситуації, але Синод мовчав. Церква Росії та України на 200 літ (1721–1918) насильно втратила свою соборноправність, – Соборів не скликала, – нею стали керувати московські правителі при допомозі своїх обер-прокурорів та Святійшого Синоду, який не мав ніякої волі. Разом з митрополитом Арсенієм цариця Катерина замурувала на смерть українську волю і українську Церкву. Більшість істориків мовчать про «велику» політику Катерини, особливо, якщо це стосується справ церковних. Лише поодинокі праці висвітлюють правдиву історію тих страшних подій.
З людської точки зору, погляд на ці події, як трагічні, цілком виправданий. Однак, з точки зору церковної і релігійної, цей період, як це не парадоксально, був часом великої слави і торжества. Зірками світлими, які світлом своїх подвигів сповіщають явлення Сонця – Христа, іменує Церква святих мучеників, які свідомо йшли на смерть заради життя вічного. Мученицька смерть митрополита Ростовського розпочала довгий період гонінь на Церкву, під час яких велика кількість духовенства і мирян здобули мученицькі вінці, засвідчуючи свою вірність Христу навіть до смерті (Одкр. 12, 11).
Приклад мучеників надзвичайно важливий для сучасної людини, яка, частіше за все, стикається із хибними уявленнями про життя. Цей приклад допомагає осягнути очевидну істину: яким би цінним не було наше земне життя, у всякому разі воно не цінніше вічності. Успіх боротьби зі злом вимірюється не зовнішньою перемогою і не матеріальним результатом, а стоянням в істині до кінця: «Хто ж перетерпить до кінця, – говорить Господь, – той спасеться» (Мк. 13, 13).
Помісний Собор Російської Православної Церкви 1917 – 1918 років прийняв рішення, яке скасувало указ синодального суду про позбавлення митрополита Арсенія єпископського сану.
Українська Православна Церква Київського Патріархату віддала належну шану митрополиту-українцю – 14 липня 2004 року на Помісному соборі у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі його було причислено до сонму святих.
Прославляючи мучеників, ми споглядаємо Божественну любов, яка не дозволяє нам до кінця потонути в гріховній пітьмі. Ми благоговіємо перед сонмом мучеників, страстотерпців, сповідників, які предстоять перед Престолом Божим і моляться за наш багатостраждальний народ, за нашу Україну. За молитвами ревного борця за правду священномученика Арсенія, нехай Господь зміцнить нас у вірі та у несенні свого життєвого хреста!
Святителю мученику Арсенію, моли Бога за нас!
д. Іван Сидор
Категорія: Життя святих, Загальноцерковні новини
