5 березня день пам’яті св. блгв. князя Київського Ярослава Мудрого

Житіє св. блгв. кн. Ярослава Мудрого
Благовірний князь міг з спокоєм приступати вже до тих святих справ, які на нього чекали, але Господь випробовував свого вибраного. Тепер найближчими його опонентами, які не вітали вокняжіння у Києві виступили племінник Брячеслав, який князював у Полоцьку, брат Мстислав, котрий і сам марив київським столом і ще один брат Судислав, а також близький родич Ярослава Костянтин Добринич – новгородський посадник. Але кияни швидко полюбили свого благочестивого володаря і боронили стольний град, як і престол свого князя, навіть у часи його відсутності. Мудрий князь знайшов спільну мову з чернігівським князем Мстиславом, розділивши з ним на якийсь час сфери впливу в Київській Русі. За цей час благовірний князь здійснив кілька військових, стратегічних для зміцнення кордонів держави, військових походів. Заснував чимало святих міст. Співурядування Ярослава та Мстислава завершилося 1036 р. Перебуваючи на полюванні, Мстислав застудився і невдовзі помер. Від цього часу князь Ярослав став єдиновладним правителем Руси.

В ажливу роль у зміцненні держави відіграло зведення Ярославом загальноприйнятих на той час законів до єдиної цілісної системи. Великою заслугою князя стало створення першого письмового зводу законів “Руська Правда”. Цей правовий кодекс закріплював основні юридичні норми Київської держави. Першим ділом цим писаним законом в країні зміцнювалися устої сім’ї, як міцної опори держави. У писемних вітчизняних та іноземних джерелах чітко зафіксовано, що дружиною благовірного князя Ярослава Мудрого була Інгігерда, дочка шведського короля Олава Скотконунга. Інгігерда у хрещенні Ірина, прожила з Ярославом до самої своєї смерті, яка сталася 1050 р. У них було десятеро дітей: шестеро синів: Володимир (1020), Ізяслав (1024), Святослав (1027), Всеволод (1030), Ігор (?), Вячеслав (?), та четверо доньок: Єлизавета, Анна, Анастасія, ім’я ж четвертої невідоме. Це була не перша дружина Ярослава. До Інгігерди князь був одружений на якійсь Анні й мав від неї сина Іллю6. Проте, слід зауважити, що шлюб Ярослава і Інгігерди був дуже щасливий і навіть зразковий. Про красу шведської принцеси і вплив княгині на мужа ходили легенди. В честь її святої покровительки Ярослав збудував у Києві, поруч із Софією, храм св. Ірини[6]. Інгігерда начебто померла раніше за князя 10 листопада 1051 р. Вірний князь наказав поховати себе в одному саркофазі з дружиною, щоб і після смерті їх тіла не розлучались. Це був єдиний факт подібного поховання у Київській Русі.

Благовірний князь Ярослав був великим будівничим храмів Божих. Літописець про особливий дар будівничого князя говорить так: «Заложив Ярослав город – великий Київ, а в города сього ворота є Золоті. Заложив він також церкву святої Софії, премудрості Божої, митрополію, а потім церкву на Золотих воротах, кам’яну, Благовіщення Святої Богородиці. Сей же премудрий великий князь Ярослав задля того спорудив (церкву) Благовіщення на воротах, щоб давати завше радість городу сьому святим благовіщенням Господнім і молитвою святої Богородиці та архангела Гавриїла. Після цього він звів монастир святого Георгія Побідоносця і монастир святої Ірини”[8].

Центральним кафедральним храмом Київської митрополії стала Свята Софія, збудована князем Ярославом Мудрим. Вона будувалася в столиці Русі на ознаменування особливого про неї Промислу Божого. Прийнявши віру Христову від православної Візантії, Русь тут же постаралась влаштувати свою столицю Київ на зразок столиці Візантії – Константинополя. Благовірний князь Ярослав розумів значення Києва – другого Єрусалима для усієї Русі, яку утверджував його батько. Ці основи ідеології Небесного Граду заклав святий рівноапостольний князь Володимир Великий через побудову Десятинної церкви на честь Успіння Пресвятої Богородиці. Тепер Ярослав Мудрий помножував славу батька будівництвом Великої Софії. Храм на Русі, особливо соборний, був не просто кафедральним. Він ставав центром того уділу, на якому був побудований. Біля нього зосереджувалось все міське життя, жили владики і князі. Подібно до золотоверхого Києва влаштовувались і інші міста і не просто так – у Новгороді Великому зведена була також Свята Софія. Згодом будується храм і в Полоцьку на честь Софії – Премудрості Божої.

Митрополит Іларіон, який був свідком будівництва й завершення Святої Софії, писав: “Церкви дивна и славна всем округниим страва”, яко же ина не обрящется в всем полунощи земнеем от востока до запада”. Благовірний князь прикрасив кафедральний храм “всякою красотою… златом и сребром, и каменіем драгим”. Георгієвський храм, збудований Ярославом на честь свого небесного патрона, і стояв неподалік кафедрального храму, також конструктивно нагадував Свято Софію, але в меншому розмірі. Пролог XIV ст. подає нам такі відомості про цей храм: “В тот же день священа церкви св. Георгия в Києве перед врати святая Софья… и тако вскоре конча церковь и святи ю Ларионом митрополитом, месяца ноября в 25 день”. Сама ідея побудови храму належала благовірному князю: “Блаженный, приснопамятный всея Руси князь Ярослав, нареченый в святом крещенни Георгием, сын Владимира, крестившаго землю русскую, брат же святых мучеников Бориса и Глеба, задумал создать церков во имя своего святого – Георгия”. Вже згадуваний Пролог вказує і на функціональне призначення храму на честь святого вмч. Георгія Побідоносця – митрополит Іларіон “створил в ней настолование новопоставленым епископам, и заповедал по всей Руси праздновать память святого Георгия месяца ноября в 26 день”. Отже тут поставлялися єпископи на всі кафедри Давньої Руси.

До Київського Кремля, побудованого Ярославом Мудрим входив ще один храм на честь св. Ірини, небесного патрона дружини князя Інгігерди. Храм був розписаний і оздоблений мозаїками. На початку XIX ст. археологи натрапили на фундаменти ще одного храму, який знаходився неподалік Святої Софії. Археологічні дослідження показали, що стіни його були щедро оздоблені фресками та мозаїками, а підлога викладена тонкими полив’яними плитками різного кольору. Отже ми маємо справу дійсно з великим Київським Кремлем, який зустрічав своїми храмами і князівськими спорудами паломників до “Небесного Граду” ще від Золотих воріт і вів обабіч цих храмів до головного — кафедри Святої Софії.

На берегах Дніпра благовірним князем Ярославом дійсно було збудовано “новий Константинополь” зі своєю Софією, Золотими воротами, храмами св. Ірини й св. Георгія та ін. Благочестивий князь реально втілив ідеологічну концепцію щодо уподібнення Києва Царгороду. Недаремно сучасник, германський хроніст другої половини XI ст., називав Київ суперником Константинополя.

Літописець знайшов чудову метафору для означення діяльності князів Володимира і Ярослава у справі просвітлення Руси Христовою вірою. Він порівняв їх із орачем і сіячем, які закладають основи майбутнього врожаю: “Бо як ото хто-небудь землю зоре, а другий засіє, а інші пожинають і їдять поживу вдосталь, — так і сей. Отець бо його Володимир землю зорав і розм’якшив, себто хрещенням просвітив, а сей великий князь Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаєм, учення приймаючи книжнеє”. Продовжувачем справи Володимира вважав Ярослава і митрополит Київський Іларіон. У своєму знаменитому “Слові про закон і благодать” він порівняв благовірного князя із царем Соломоном, який завершив справи, розпочаті Давидом: “Вельми добрий і вірний, покірний син твій Георгій, якого Господь настановив наступником після тебе, наслідником твоєї влади. Не порушує він твоїх уставів, а утверджує їх, не поменшує набутків твого благовір’я, а примножує їх, не говорить, а діє, і що недокінчене тобою – докінчує, як Соломон після Давида”. Сказане тут стосувалось насамперед справ церковних. За благовірного князя Ярослава “стала віра християнська плодитися в Русі і розширятися, і чорноризці стали множитися, і монастирі почали з’являтися. І любив Ярослав церковні устави, і попів любив він велико а понад усе любив чорноризців.

Вже в часи князювання Ярослава Мудрого під 1051 роком літопис розповідає нам про першопочатки головного монастиря Руси — Печерського. Його засновником став пресвітер церкви св. Апостолів на Бересті Іларіон, близький соратник і духівник князя. Господь сподобив Іларіона прогледіти особливу святість місця майбутнього Києво-Печерського монастиря. Його можна по праву назвати і першим подвижником Києво-Печерської лаври. До преподобного Іларіона любив часто приходити князь Ярослав за настановами та порадами. Взагалі майбутній святитель Русі мав неабиякий вплив на благовірного князя він був порадником йому не тільки у справах церковних але й державних. У справі просвітлення народу Іларіон також являвся найближчим сподвижником князя і навіть приймав участь у створенні зводу законів “Руської Правди”.

Благовірний князь Ярослав Мудрий був настільки захоплений подвигом Іларіона русича, що ні на йоту не засумнівався в тому, хто може зайняти митрополичу кафедру після упокоєння присланого митрополита-грека Феопемпта. Літописець цю подію сходження на Київський митрополичий престол преподобного Іларіона “мужа блага, книжна и постника” датує 1051 роком. Такий крок благовірного князя був не випадковим. Він бажав огородити свою державу від помітних і сильних впливів Візантії, а Київську митрополію зробити більш незалежнішою в церковному управлінні від Константинопольського патріарха. Сам Іларіон про такий вибір свідчить у своїй молитві: “Я милостію человіколюбивого Бога… ізволенієм Єго рукоположен і настолован чрез благочестивих єпископов в великом і богохранимом граді Києві, чтоби бить мні в нем митрополитом, пастирем і учителем”.

Церковне служіння митрополита було недовгим. У рік упокоєння благовірного князя він залишає кафедру і знову повертається до відшельницького подвигу, постригшись у схиму. Тут він займається літописанням і навіть впливає на деякий перебіг події у взаємовідносинах наступників Ярослава Мудрого з державою і Печерським монастирем. Насліддя митрополита-русича, першого предстоятеля нашої молодої національної Церкви є грандіозним. Всі перетворення, які здійснив благовірний князь у справі поширення і утвердження віри за задумом належали спочатку пресвітеру, а потім митрополиту Іларіону. Саме святитель Іларіон ідеологічно обгрунтував значення столиці Руси Києва, як “нового Константинополя” і уділу Пресвятої Богородиці. Говорячи у своєму “Слові про закон і благодать” про Ярослава, пресвітер Іларіон, зокрема, відзначає: “І славний город твій (звернення до князя Володимира. – Авт.) Київ величчю як вінцем увінчав, а людей твоїх і город святий всеславний доручив скорій на поміч християнам Святій Богородиці…”.

Благовірний князь продовжив справу свого батька і в питанні розвитку духовної освіти. Головним осередком такої політики стала Софія Київська. Тут Ярослав Мудрий засновує школу, зводить скрипторій, де працюють перекладачі і переписувачі книг для блага і утвердження Церкви: “І до книг він мав нахил, читаючи їх часто вдень і вночі. І зібрав він писців многих, і перекладали вони з гречизни на слов’янську мову і письмо святеє, і списали багато книг. І придбав він книги, що ними поучаються віруючі люди і втішаються ученням Божественного слова…” . Цілком ймовірно, що перекладацьким ремеслом володів і сам Ярослав. Деякі дослідники вважали, що благовірний князь був представником нового покоління християн письменних, які були навчені у Володимирових школах. Софійський скрипторій був досить потужною книжковою майстернею. За підрахунками деяких вчених щороку на Русі писалося до 50 книг і левова їх частка приходилась на скрипторій Святої Софії. Бібліотека, яку зібрав благовірний князь була чи не найбільшою у світі книгозбірнею. Значна, частина написаних книг розходилась по всіх землях Руси, так як наприклад Остромирове Євангеліє, що було написане на замовлення Новгородського посадника.

Благовірному князю Ярославу Мудрому довелося пережити майже три предстоятелі Київської митрополії. Ще до митрополита-русича Іларіона на Київській кафедрі за чергою були митрополити-греки Іоанн та Феопемпт. В агіографічних творах про святих Бориса і Гліба Іоанн титулується то “архієпископом”, то “митрополитом” і є главою Київської Церкви з 1019 р. Разом з князем Ярославом митрополит Іоанн брав участь в освяченні нової церкви у Вишгороді та перенесенні до неї мощей святих князів-страстотерпців Бориса і Гліба. Після його смерті десь на початку 30-х років XI ст. на Київську кафедру був присланий з Константинополя митрополит Феопемпт. Відомо, що саме він міг освячувати Святу Софію і за нього князь Ярослав утвердив, ще дві єпископії у Переяславі та Юр’єві. Дехто з дослідників, вважав, що відносини між Ярославом і Феопемптом відзначалися деякою напруженістю, оскільки саме в цей час стався русько-візантійський конфлікт.

Але вже за митрополита Іларіона, дякуючи тісній і взаємній співпраці князя і святителя, церква і влада перебували в стані ідеального співіснування, так званої “симфонії”. Саме це стало запорукою створення князем Ярославом “Церковного уставу”, в якому візантійське церковне право було пристосоване до умов і потреб релігійного життя в Київській Русі-Україні. В історії цей документ відомий як “Ярославів устав”

Благочестивий князь любив благоліпність храмів як зовнішню так і внутрішню. Не байдужим він був і до богослужбових уставів та обрядів. За нього відбулося впорядкування богослужбового уставу з врахуванням національних особливостей. Він запрошує із Греції найкращих співців-доместиків для уведення демественного співу: “От них же начат биті в Рускій землі ангелоподобное… і самое красное демественное пеніе, в похвалу і славу Богу і Пречистой Єго Матері, і всім святим”.

Благовірний князь дбав і про розширення прав Київської митрополії через канонізацію шанованих вітчизняних святих. Він наполягав на визнанні святими княгині Ольги, а також Федора та Івана, вбитих язичниками у Києві 988 р. Не сталося за часів князювання Ярослава повної канонізації рівноапостольного князя Володимира, а також його синів Бориса і Гліба. Цьому протидіяли митрололити-греки. Константинопольська Церква прекрасно розуміла, що прославлення і утвердження пошанування місцевошанованих святих приведе до певної окремішности Київської митрополії. Цю тенденцію вже й так греки вбачали у поставленні митрополита-русича Іларіона на Київську кафедру.

Все зроблене благовірним князем Ярославом важко переоцінити. Він дійсно був достойним продовжувачем святої справи свого батька. Недаремно духовна традиція мала до нього таку прихильність і, зрештою удостоїла титулу “Мудрий”.

Усі європейські держави XI ст. прагнули встановити дружні відносини з Київською Руссю. У часи середньовіччя ознакою могутності правлячого роду була готовність інших правлячих династій встановити з князем Ярославом шлюбні зв’язки, які відігравали велику роль у зміцненні політичних, економічних та культурних контактів, між державами. За цією міркою престиж благовірного князя був надзвичайно високий. Сам він одружився з дочкою короля Швеції Олафа — Інгігердою, його сестра була королевою Польщі, дочка Єлизавета була в шлюбі з норвезьким королем Гаральдом Суворим, друга дочка Анна була одружена з французьким королем Генріхом І, третя дочка Анастасія була дружиною угорського короля Андраша, син одружився з сестрою короля Польщі, онук – з дочкою польського короля, онука – з німецьким королем. Благовірного князя поправу називали тестем усієї Європи.

Роки життя благовірного князя наближалися до кінця. Ярослав Мудрий вирішив зробити відповідні розпорядження щодо успадкування київського столу. Він не хотів такого самого розгортання подій у боротьбі за великокнязівську корону, як це було після упокоєння його батька – рівноапостольного князя Володимира. Літописець детально розповідає нам про заповіт великого князя: “Ось я одходжу зі світу сього. А ви, сини мої, майте межи собою любов бо ви єсте брати від одного отця і одної матері. І якщо будете ви в любові межи собою, то й Бог буде в вас, і покорить вік вам противників під вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі погибните, і землю отців своїх і дідів погубите, що вони надбали її трудом великим. Тож слухайтесь брат брата, пробувайте мирно. Тепер же доручаю я, – замість себе, – стіл свій, Київ, найстаршому синові своєму, брату вашому Ізяславу. Слухайтесь його, як ото слухались ви мене, нехай він вам буде замість мене. А Святославу даю я Чернігів, а Всеволоду – Переяслав, а Ігорю – Володимир, а Вячеславу – Смоленськ. І так розділив він городи, заповівши їм не переступати братнього уділу, ні згонити брата свого зі стола, і сказавши Ізяславу: “Якщо хто схоче зобидити свого брата, так ти помагай тому, кого скривдять”. І так наставив він синів своїх пробувати в любові.

Історики називали заповіт Ярослава достопам’ятним і мудрим, але марним. Ярослав сподівався, що діти можуть бути розважливіші за батьків й, на жаль, помилився.

Благовірний князь Ярослав Володимирович Мудрий упокоївся 1054 р. у Федорову суботу першого тижня святого і великого посту: “Отож приcпів Ярославу кінець життя, і оддав він душу свою Богові місяця лютого у двадцятий день, в суботу першої неділі посту, в святого Федора Тірона день. Всеволод тоді опрятав тіло отця свойого, положив на сани, і повезли його до Києва. Попи по обичаю співали співи, і плакали по ньому всі люди. І, принісши, положили його в раці мармуровій у церкві святої Софії. І плакав по ньому Всеволод і люди всі. Жив же усіх літ Ярослав сімдесят і шість”.

Категорія: Життя святих