ПЦУ і церковнослов’янська мова
Нині, після канонічного визнання автокефалії Православної Церкви України дедалі більше парафій Московського Патріархату возз’єднуються з нею. Одні громади ще й до того перейшли на українську мову богослужінь, інші переходять тепер – одразу чи крок за кроком. Але деяким і мирянам, і священикам перепоною для возз’єднання є саме мова відправ. Вони думають, що відновивши єдність з одновірцями, довелося б конче перейти на українську.
Насправді ж такої вимоги нема. Дійсно, у більшості храмів ПЦУ богослужбова мова – українська. Однак якщо громада бажає залишатися з церковнослов’янською, вона може з нею залишатися.
Щоправда, стосовно цієї мови доводиться чути деякі неточні судження. Мовляв, служити треба тільки нею, бо саме з нею було хрещено Русь, що тільки така піднесена й малозрозуміла мова і личить для молитов до Всевишнього.
При цьому забувають деякі факти. Старий Завіт під натхненням Святого Духа створено давньоєврейською мовою, коли вона була ще розмовною. Згодом перетворилась на «мертву», нею вже не говорили в побуті, навіть не проповідували в синагогах, вона стала суто «священною» – тільки для читання Святого Письма (читали й тут же перекладали живим людям живою говіркою). Тож Ісус Христос проповідував тією мовою, котрою щоденно спілкувалися євреї за Його часів, – арамейською (хоч і не «просторічною», та все-таки простою, живою). Щоб поширити Боже Слово серед інших народів, апостоли склали Новий Завіт тогочасною «простою» грецькою (у ті часи міжнародною); це вже згодом її стали сприймати з особливим піднесенням, як священну.
Коли святі Кирило й Мефодій у IX ст. створили зрозумілу слов’янам літературну мову (тепер ми її називаємо церковнослов’янською), із грецької вони переклали священні тексти на один діалект болгарської. То була теж розмовна говірка, у ній бракувало багатьох «християнських» слів, тож їх запозичили з грецької або створили на зразок грецьких. І так слов’яни одержали свою писемну мову, змогли через неї навчатися Христової віри, бо різниця між слов’янськими наріччями ще не була такою великою: і серби, і чехи, і русини доволі легко сприймали тогочасну болгарську.
Але роки ішли, мови розвивались і все більше розрізнялися. Змінювався їхній устрій, вимова, деякі букви стали читатись інакше, у багатьох випадках старі форми слів набули нового змісту. Церковнослов’янська мова часів Кирила і Мефодія вже в Київській Русі та інших слов’янських землях сприймалася дедалі важче. Тож у священні тексти стали вносити зміни з тогочасних живих говірок. Тому казати, що нинішня церковнослов’янська – це та сама, з якою хрестилася Русь, буде неправильно. Зміни в неї, офіційні й неофіційні, вносили й надалі.
З часом витворились кілька варіантів, або ж ізводів, цієї мови. Тобто написано однаково, а читається в різних народів по-різному: болгарський, сербський, український, російський ізводи.
Наприклад, Господня молитва «Отче наш» по-церковнослов’янськи (раннього її етапу) пишеться так:
Як це вимовлялося в давньоруські часи – питання окреме: буква ъ «єр» (теперішній твердий знак) позначала надкороткий звук «о», буква ь «єрь» (теперішній м’який знак) – надкороткий «е», буква «юс малий» – носове «е» і т. д. і т. п. Давно-предавно немає в нашій мові надкоротких і носових звуків.
А сучасним російським ізводом це читається так (записуємо вимову українськими літерами):
«Отчє наш, Іже єсі на нєбєсєх, да святітся імя Твоє, да пріідєт царствіє Твоє, да будєт воля Твоя, яко на нєбєсє і на зємлє. Хлєб наш насущний даждь нам днєсь, і оставі нам дóлгі наша, якоже і ми оставляєм должніком нашим, і нє ввєді нас во іскушеніє, но ізбаві нас от лукаваго».
Українським ізводом церковнослов’янської мови це читається так:
«Отче наш, Іже єси на небесіх, да святится імя Твоє, да приідет царствіє Твоє, да будет воля Твоя, яко на небесі і на землі. Хліб наш насущний даждь нам днесь, і остави нам дóлги наша, якоже і ми оставляєм должником нашим, і не введи нас во іскушеніє, но ізбави нас от лукаваго».
Український, або ж київський ізвод був поширений по всій Україні, однак його витіснили ізводом російським до крайнього заходу наших етнічних земель.
Чи використовується нині церковнослов’янська українського ізводу? Почасти так. Користуються нею в УГКЦ (на Галичині – в деяких монастирях, у багатьох звичайних громадах у Польщі), а в Мукачівській єпархії, на Закарпатті – у переважній більшості парафій. Користуються нею русини-українці в Словаччині, а також у Польській Православній Церкві – здебільшого на Лемківщині.
Нинішній митрополит ПЦУ Симеон (Шостацький) у 2004 році, коли був архієпископом Володимир-Волинським і Ковельським УПЦ (Московського Патріархату), благословив до видання Молитвослов українським ізводом церковнослов’янської. До нього входять різноманітні молитви, текст Літургії Іоана Золотоустого, заупокійних служб, деякі акафісти і т. ін. Частину парафій і монастирів під проводом цього владики тоді було українізовано таким чином.
Отже, у вашої громади після переходу в ПЦУ є можливість лишитися з церковнослов’янською. Але варто при цьому пам’ятати: вона все одно вже не така, як була за Кирила й Мефодія чи навіть у Київській Русі, та є в нас тепер або російського, або українського ізводів.
Авжеж, ми повинні з повагою ставитися до духовної спадщини. Це перша літературна мова Русі-України, нею навчалися істин православ’я наші предки. Вона й нині має право на існування. Якщо вам краще розмовляти з Богом, ангелами небесними і святими цією давньою мовою, яку самі добре розумієте й інших можете навчати, – нехай буде так. Господи, «просвіти мої очі мисленния, отверзи моя уста поучатися словесем Твоїм, і разуміти заповіді Твоя, і творити волю Твою…»
Категорія: Духовне читання, Загальноцерковні новини, Статті
