«На капоті ізолентою був наклеєний великий тризуб, ми давай його відривати»

Зі священиком 45-річним Дмитром Поворотнім зустрічаємось на Краснопільському кладовищі в місті Дніпро. Він показує могили загиблих на Донбасі невідомих солдатів. Отець очолює капеланську службу Дніпропетровської єпархії УПЦ КП. Є духівником полку «Дніпро-1″.

Наша перша розмова триває близько години. Потім отець має їхати на службу. За кілька днів домовляємося зустрітися в Михайлівському соборі Києва. Йдемо поговорити в монастирський сад. У храмі триває служба.

Чому в березні 2014-го ви пішли у військкомат?

— Після появи «зелених чоловічків» вирішив захищати батьківщину. Воєнком тоді сказав, що немає місць. Записали мене в базу даних. Через тиждень зателефонували й попросили порозносити повістки.

А на початку квітня я сам пішов капеланом у 20-й батальйон територіальної оборони.

Що найбільше запам’яталося за два роки на війні?

— Перші місяці. Коли батальйон ­вийшов на кордон Донецької й Дніпропетровської областей. Коли почав звільняти окуповану зону. Тоді часто їздив на позиції. З хлопцями контакт налагоджувався. Більшість із них у храм особливо не ходили. Як до священика ставитись, не знали. Спочатку була недовіра до мене. Згодом охрестив 10 хлопців на війні.

Часто доводиться підбирати слова з військовими?

— Вперше відспівував невідомих воїнів після Іловайська у вересні 2014 року. Це було на площі Героїв Майдану в Дніпрі. За кількасот метрів у барах грало караоке. Оце одне з питань на війні — ми гинемо, а там люди веселяться. Я завжди хлопцям відповідаю: ви для цього й воюєте, щоб тут не було війни. Що користі від того, коли й тут будуть терпіти? Я був у місцях, де мирні мешканці сиділи по підвалах. Вони голодували, не мали, де помитись, діти пісялись від страху. Ви цього хочете? Потрібна ще одна Друга світова, коли всі в одному пориві працювали на фронт? Багато хто вихований на такому кліше.

Опишіть день, коли поїхали в Червоний партизан за тілами бійців.

— Це було 22 січня 2015 року. Ми ­збиралися везти гуманітарку та посилки в район Верхньо­торецького. Зранку я зателефонував хлопцям. А вони: «У нас бій іде на блокпості у Червоному партизані». Ми доїхали до базового табору. Вивантажились і повернулися додому.

За першими Мінськими домовленостями, в Червоному партизані стояв наш блокпост для пропуску мирних жителів. Укріплень не було. Коли переговори зірвались, бойовики почали наступ на нього. Штурмували два танки, рота піхоти. Загинули четверо, семеро потрапили в полон. Решта встигли відійти.

Вранці наступного дня я відслужив у храмі службу й зателефонував знову. Хлопці сказали, що все стихло, можна привезти посилки. Ми скочили в джип і поїхали.

У базовому таборі розповіли, що з тієї сторони був дзвінок рідним загиблого бійця. Казали забрати тіло. Виявилося, телефонував заступник командира батальйону «Восток» Сергій Проценко — колишній афганець із позивним «Душман» (командував першим штурмом Донецького аеропорту 26 травня 2014 року. — ГПУ).

Я запропонував забрати ­померлого. Подзвонив Проценку. Він каже: «­Забирай». Я тоді: «А можна всі забрати тіла?» — «Так. Але приїхати можете тільки ви».

Мені дали транспорт. На капоті ізолентою був наклеєний великий тризуб. Давай його відривати, але слід від клею залишився. Телефоную Проценку, а той каже: мене нема, викликали в Донецьк, чекайте.

Наступного дня мені спокійно віддали тіла, військові квитки. Тільки один почав умнічати, коли треба було тіла переносити — не буду до укропів торкатись.

Більше з Проценком не спілкувалися?

— Кілька разів дзвонив після боїв за Дебальцеве. Ми витягували тіла наших хлопців, Проценко давав контакти.

Була розмова з іншим сепаратистом. Наприкінці лютого 2015 року мені на «Фейсбук» написала жінка. В боях загинув їхній родич. На відео бачила його тіло в луганському морзі. Родичі стали шукати, як забрати його. Їм зателефонував журналіст пропагандистського каналу «Анна-ньюз» Ігор Реймер. Пообіцяв посприяти, якщо батьки запишуть ролик і розкажуть, що все погано, сина забрали в армію і там вбили свої.

Попросив його номер. Кажу: віддайте тіло. Той почав розповідати про Київський патріархат, розкольників. Потім дізналися, що тіла централізовано повернули в Україну. А журналіст виявився колишнім офіцером із Санкт-Петербурга. Воював за ДНР, потім став працювати на пропагандистів. У Росії є одним із лідерів руху «Светлая Русь».

Ви часто з ними говорили. Хто ці люди? Вони себе називають православною армією.

— У Російській імперії церква стала фактично одним із державних міністерств, через яке держава впливала на людей. У СРСР це збереглось. Тільки церква була під контролем КДБ. Для багатьох, хто сумує за Союзом, церква є острівцем великої імперії. Ностальгують, що в молодості були сили, а зараз немає. А «русский мир» повертає їх у ці часи.

Таке відчуття, що ці люди рухаються по життю спиною вперед. Спотикаються і звинувачують у цьому навколишній світ.

У 1990-ті ідеологія «русского мира» плекалась маргіналами. На початку 2010-го про це заявив патріарх Кирило. Багато людей сприйняли це за чисте православ’я. Коли чуєте від людини «святая Русь, триединая Русь» — це маркер того, що людина не православна, а ідеологічна. Немає тут нічого спільного з християнством.

Треба не вестись на скрєпи. Бо це ментальні цвяхи, забиті в голову. Треба їх вийняти й залікувати.

Є твердження — влада від Бога.

— Цим висловом неправильно користуються. Особливо, коли хочуть прикрити гріх. Йдеться про структуру суспільства, коли одній людині делеговані певні обов’язки служіння. Щоб не будь-хто брав палицю і йшов карати іншого за порушення правил.

До церкви пішов у 30 років

Дмитро Поворотній народився в селищі Нові Кодаки. Зараз — це частина міста Дніпро. Працював гальваником на заводі, сторожем.

— На сусідній від мого дому вулиці стояв старий Миколаївський храм — церква козацької паланки. Я з інтересом читав про її історію. Також любив філософську й релігійну літературу. Згодом перестав опиратись Богу, — розповідає отець Дмитро. — Свідомо пішов до нашої церкви років у 30 років. Від інших її не відрізняв. Доки одного дня до рук не потрапила газета «Почаївський листок» від Московського патріархату. Там писали, що українці — це вигадка. А ми з росіянами — єдиний народ. Подумав: «Хіба можуть таке писати в церкві?» Перейшов до громади Київського патріархату.

2013-го Дмитро Поворотній став наставником храму Покрови Пресвятої Богородиці у Дніпрі.

Із дружиною Вікторією мають доньку Дарину, 22 роки. Навчається на психолога.

Автор: Андрій ЖИГАЙЛО, Ельдар САРАХМАН

Категорія: Новини єпархії