Сповідь фронтового священика: про смерть, бесіди з бойовиками і Московський Патріархат
Про війну, мир, Московський Патріархат і хрещення в поле в ексклюзивному інтерв’ю depo.ua розповів священик отець Дмитро (Поворотний, голова капеланського відділу Дніпропетровської єпархії, капелан 20-го батальйону 93-ї бригади — ред.). Кілька днів тому він самотужки вивіз із бази бойовиків у Красному Партизані загиблих українських солдатів.
Йому 43 роки — міцний, широкий у плечах, укладає загиблих у бортову «Газель», закриває старими ковдрами. Тіла українських солдатів до вантажівки підносять бойовики: завтра кожний може бути вбитим. І кожний вірить, що його тіло доставлять рідним. З терористів — тільки один не допомагає, провокує:
— Не буду, бо, якщо що, вони мене б не завантажували.
Священик обертається до бойовика.
— А ти не думай, що він би зробив або не зробив, ти за себе перед Богом відповідатимеш, — говорить він. — І за що б ти не воював — людиною залишатися треба.
Бойовики мовчать, хтось із них тихо запитує:
— Отче, а куди їх?.
— Додому, — говорить він. — В Україну.
Кореспонденти depo.ua поспілкувалися з безстрашним священиком Української Православної Церкви Київського Патріархату отцем Дмитром, який в оточенні озброєних до зубів бойовиків не тільки виконав свій обов’язок, а й гідно відповів терористові.
«Воїн схожий на ченця»
- Як ви домовилися з бойовиками про те, щоб забрати тіла?
— З їхнього боку прийшла пропозиція: вони подзвонили дружині загиблого офіцера, щоб вона приїхала. Мені дали телефон того, хто телефонував, я набрав — це командир їхнього батальйону. Він пішов на зустріч, не було ніяких питань. Сказав: «Приїжджайте, забирайте».
- Страшно було їхати? Удвох з водієм, беззбройні…
— Звичайно, було страшно, не боїться тільки дурник, я хоч і не особливо розумний, але теж боюся. Але це мій обов’язок як священика, одна зі справ милосердя: нагодувати голодного, напоїти спраглого, поховати померлого…
- Під час перегляду відео складається враження, що в лічені хвилини, буквально парою фраз, ви змусили бойовиків себе поважати. Що ви їм сказали з того, що не потрапило у відео?
— Нічого такого не сказав. Там був тільки один, який обурювався чогось, не хотів мені допомагати завантажувати загиблих. Я у нього запитав хрещений він чи ні. А ще сказав, що перед Богом відповідати всі будуть. За що б ти не воював — людиною залишатися треба.
— Будете відспівувати цих бійців? Що скажете дружинам і матерям загиблих солдатів України?
— Це дуже, дуже важкі розмови. Що кажу? Нічого нового. Що життя швидкоплинне, у ньому є втрати і страждання, а в кінці — смерть. І смерть чекає всіх. Але життя треба прожити так, щоб стати гідним Царства Небесного. І ці хлопці це зробили. Гідно пройшли свій земний шлях, виконали свій обов’язок до кінця і не зрадили присязі. Знаєте, адже воїн, він схожий на ченця: монах дає обітниці і наскільки він їх виконує — настільки він монах. Так і з воїном. Він дав присягу, і настільки він воїн, наскільки він їй вірний. І що ченець, що воїн — обидва собі не належать. Воїн не стріляє, коли хоче, не кидає гранати, коли хоче, чи не їсть і не спить, коли цього хоче.
«Лежали на землі, втиснулися в неї, а кулі над нами літали»
- Коли ви прийшли до церкви і прийняли сан священика?
— До церкви — більше десяти років тому. Був дияконом. А два роки тому став священиком. Мені подобається служити Богу, хотів просто служити. Найбільше люблю хрестити дітей, душа співає (замовкає, ніби замислюється, — depo.ua). А потім… Знаєте, коли навесні в Маріуполі загинули наші солдати, я остаточно усвідомив страшну істину — прийшла війна. Я пішов у військкомат, запропонував свої послуги священика, мені сказали, що вони священиків не призивають. Потім до мене звернулися зі Штабу національної оборони Дніпропетровська, сказали, що солдатам у добровольчих підрозділах потрібен священик. Я пішов з благословення Владики.
- Пам’ятаєте перший обстріл, під який ви потрапили?
— Я не пам’ятаю, який це за рахунком обстріл, під який я потрапив, але запам’ятав один з них дуже добре. Це було на Михайлове чудо (Православне свято, відзначається 6 вересня, — авт.), Ми доставляли гуманітарку дітям в школу Красногорівки. І наша машина потрапила в епіцентр бою. З одного боку наші, а з іншого — їхнв. Ми з водієм тоді лежали на землі, втиснулися в неї, а кулі над нами літали… Лежав і молився. А що ще зробиш?
- На відео, де ви забираєте наших солдатів, у вас немає каски і бронежелету. Не носите?
— Чому? Ношу — це елементарні правила безпеки. Але в тій ситуації я не надів, щоб не провокувати, щоб не було зайвих питань.
«Командир наказав цю дзвіничку з кулемета обробити»
- Як до вас ставляться українські солдати, про що запитують? Що ви їм говорите перед боєм?
— Перед боєм нічого не кажу і під час бою — теж. Під час бою — бій. Усе. Розмови потім. А так… Звичайно, задають багато питань: і життєвого плану, і духовного. Питання солдатів від цивільних відрізняються лише тим, що в них більше теми смерті. Але хочу сказати — скільки я бачив українських солдатів, але не зустрічав у них страху. Вони розуміють, що вони роблять і навіщо вони це роблять.
- Чи бували випадки, коли встигали сповідати смертельно пораненого бійця?
— Ні, такого не було. Сповідував розвідника перед завданням, але, слава Богу, усе обійшлося, він повернувся живим. Узагалі прийняв більше сотні таїнств сповіді у солдатів. Хрестив двох прямо в полі.
- Як це в полі?
— На місці дислокації, тоді це в районі Волновахи було. Там блокпости наші були, а поруч — лісопосадка. Там їх хрестив. Адже на війні невірних немає. Це в мирному житті хтось атеїст. А на війні атеїсти в окопах хрестики надягають.
- Наші — хрестики, а бойовики — до церкви з гвинтівкою. Вони часто використовують дзвіниці церков як снайперську вишку, а територію церкви — як прикриття для базування артилерії…
— Так, є таке.
- Скажіть як капелан, священик: як ви вважаєте, чи варто накрити це місце нашою артилерією, а не посилати туди наших хлопців?
— Це провокаційне запитання. Давайте я вам ситуацію з життя розповім. Прийшов до мене молодий хлопець, християнин, сповідатися. Депресія, важкий стан. Був в АТО. Стали спілкуватися. Ситуація там така: вони йшли колоною, потрапили в засідку, вогонь з усіх боків. А з дзвіниці, що була поруч, — снайпер працює. Командир наказав цю дзвіничку з кулемета обробити. Солдат виконав наказ, і це його тепер гнітить. Що я йому сказав? Стріляти в храм — це гріх, безумовно. Але ти виконав наказ, і ти врятував від смерті своїх товаришів. Це раз. По-друге, гріх більший на тому, хто з цією дзвінички стріляв. Вони ж себе позиціонують як православне воїнство, це що їхня високодуховність і полягає в тому, щоб на дзвіницю влізти і стріляти і міномети на територіях храмів ставити? І, по-третє, найбільший гріх на тому, хто пустив цього на дзвіницю стріляти. У церкві все робиться з благословення, значить, священик його туди благословив… Ось моя відповідь на ваше запитання.
«Народ України вже прозрів і все побачив»
- Багато людей зараз розгледіли в УПЦ (Московського Патріархату) один з інструментів просування ідей Кремля…
— Дуже пізно це люди розгледіли. Одна з причин нинішнього конфлікту — ця демагогія про «русский мир», яка років десять тому виринула з лона церкви. Раніше цю ідею проговорювали якісь маргінали на зразок Дуґіна, а зараз це говорить Патріарх Московський. А у простих людей довіра до Церкви велика, вони можуть Писання не знати, але Патріарху беззастережно повірять. Ідею про «русский мир» підняли на багнети і носяться з нею. Твердять про якусь святу Русь… Немає таких понять у Писанні. Абсолютно! Немає святої Русі, як немає святої Греції або святої Палестини. Усе святе — це там, на тому світі, на небесах, але не тут, не в цьому світі. І якщо говорити про святу Русь — вона складається з конкретних святих Русі, які вже на небесах. А це все раптом опустили на землю, зробили спочатку політичною теорією, потім сакральною: про якийсь «русский мир», особливий шлях тощо. Потім усьому цьому протиставили Європу. Хоча будь-яка розумна людина тут же скаже: постій, а адже Греція — православна країна, Румунія — православна країна. І так далі.
- Але, тим не менш, священики Московського Патріархату активно проповідують і несуть цю теорію в Україну, навіть під час фактичної війни…
— Саме так! Це однозначно шкідники. Я стикався з такими священиками в Дніпропетровській області. Вони проповідують «русский мир», на проповідях говорять про те, що треба проявити смирення, підкоритися сильному — тобто цього карлику…
- Добре, а що робити з цими священиками?
— Не треба нічого з ними робити! Боже, збережи. Ще не вистачало, щоб вони тут себе мучениками за Віру стали називати. Народ України вже прозрів і все побачив. Залишилося тільки назвати речі своїми іменами. Тобто: на храмі має бути написано не УПЦ (МП), а Російська Православна Церква. Нехай це буде написано на табличках храмів, а не як зараз — людей вводять в оману таблички: «УПЦ». І ще раз повторю, з такими священиками нічого робити не треба. Те, що вони тут спокійно проповідують, — це ще раз руйнує всякі міфи про «хунту» в Україні. Це їхні, а не наші методи — виганяти і забирати, методи, які вони використовують у Донецьку, Луганську, Криму. Це вони собі дозволяють не відспівувати наших українських солдатів, називаючи їх «братовбивцями», і спокійно живуть і проповідують у нас в країні. А у нас є правда і милосердя. Правда очі на все людям відкриє.
Кирило Желєзнов
Категорія: Новини єпархії
