У єпархії на міжконфесійному проекті говорили про Шевченка…
7 березня 2017 року відбулася чергова зустріч міжконфесійного проекту «Сходи».
Традиційно, зустріч відбулась у головному конференц-залі єпархіального управління — як завжди було цікаво та змістовно.
Тема жива і актуальна: «Національний пророк».
З благословення керуючого Дніпропетровською єпархією Преосвященнійшого Владики Симеона у заході взяла участь викладач Дніпровської духовної семінарії Жанна Миколаївна Крижановська.
Автор проекту «Сходи» журналіст Ігор Суховій, координатор протоієрей Димитрій Поворотний.
Цей проект став можливим завдяки підтримці голови Дніпропетровської облради Пригунова Гліба Олександровича та областній газеті «Зоря».
Не дивуюсь, чому так багато патріотів Шевченко покликав на Майдан, а потім – боронити наші східні кордони. Особисто у мене досі перед очима звичайний ремонтник, а на війні кіборг Володимир Титарчук, який від донецького аеропорту відчайдушно ходив на старенькому панцирнику на позиції загарбників. Незадовго до загибелі, герой сказав, що остаточно визнав себе українцем, коли перечитав «Кобзаря». А ще обіцяв дівчинці, яка підтримувала відчайдухів малюнком, привезти шоколадку. Не судилося…
Для одних «Кобзар» мало не українське Євангеліє, для інших набір образ, і насамперед, для історичного ворога, який постійно зазіхає на нашу незалежність. Хто наважиться визнати вірші Шевченка деструктивними? Чи вони необхідні, щоб наш, без поділу на національності, народ знову не приспали?
Недавно мав розмову з розумною людиною, яка вразила припущенням, що Шевченко був «пушкіністом». Нічого не маю проти Пушкіна, але, як мінімум, у кресленні і геометрії український геній був набагато кращим. Надарма ж у засланні зробив для імперії першу контурну карту Аральського моря. Я вже не кажу, про вміння малювати олією і створювати офорти, за які його визнали академіком. Якщо ж додати полум’яні вірші, то Тарас Григорович одразу опиняється поруч з таким же різнобічним світовим генієм, як Гете. Це випадковість чи ознака Божого плану?
Проте на відміну від видатного німця,колишній кріпак Шевченко став велетом духу, піднявшись з позначки, як кажуть нині «нижче плінтуса». Радянська імперія визнала його вірші частково, підігнавши під класову боротьбу. А ще Шевченко прекрасно знав Святе Письмо. У цьому запевняють не лише «Давидові псалми», «Ісаія. Глава 35», «Осія. Глава ХІV»… Можливо комусь ця поезія здається надто вільною. Проте дослідники спадщини Тараса Шевченко, вважають, що ми чимало втрачаємо, залишаючи ці рядки без уваги. Ви згодні?
Не раз чу, що нам не потрібно тягнути у майбутнє ненависть минулого. Та як бути з любов’ю до України і її народу, якою наснажене уся творчість Шевченка? І чи можуть люди, свідомо відмовившись від вивчення мови, якою написаний «Кобзар», побудувати новий український світ?
На жаль, Шевченко так і не судилося повернутися за життя на Україну і здійснити мрію про власну родину. Як думаєте, чому? Прохання не надто тиснути на відоме «Що з того, коли завоюєш увесь світ, а про душу забудеш». Мені і досі здається, що світ Тараса визнав попри його бажання…
Категорія: Новини єпархії
