14 травня — свящмч. Макарія, митрополита Київського і всієї Руси
14 травня Свята Православна Церква урочисто відзначає день пам’яті священномученика Макарія, митрополита Київського і всієї Руси.
Священномученик Макарій, митрополит Київський і всієї Руси жив у XV столітті. Де народився майбутній святитель, маємо досить скупі відомості. Батьки його виховали у православній вірі. В юнацькі роки він прийняв чернечий постриг і проходив послух у київських монастирях, а потім переїхав до Вільно (Вільнюс).
На кафедру святителя Макарія вибрано з архімандритів Віленського Свято-Троїцького монастиря. Це період, коли була встановлена Флорентійська унія і точилася боротьба у православ’ї: одні були на боці Унії, другі – на боці Православної церкви. Проблема ця хвилювала українське суспільство. Іншою проблемою було те, що Велике Московське князівство набирало силу, а на території колишньої Київської Русі (Росії, України, Литви, частини Польщі) діяла Православна Київська митрополія у складі Константинопольського Патріархату. В цей час Київський митрополит проживав у Вільно. Щоб мати вплив на Литовсько-Російське князівство, Великий Московський князь хотів, щоб Київський митрополит жив у Москві, а не на території іншої держави. Та на це не погоджувався Великий Литовський князь. Тому Київська митрополія розділилася на дві частини – Московську і Київську. Митрополитом Київським, який жив у Вільно, був поставлений Макарій.
Великий Московський князь Василій Темний намагався зберегти добрі стосунки з Литовським князівством. Тому в роки митрополитства святителя Макарія сталася важлива політична подія – шлюб великого князя Олександра Казимировича з донькою Великого Московського князя Івана III Оленою. Шлюб цей був спробою влаштування миру між «Русю і Русю». У Великому Литовському князівстві духовенство на чолі з митрополитом надіялося на повернення втрачених прав і свобод, а також на піднесення ролі Православної церкви. Спочатку римо-католик Олександр обіцяв клятвено не перешкоджати своїй майбутній дружині Олені «дотримуватися грецького закону і не примушувати її до римського». У лютому 1495 року Олена прибула зі своєю свитою для вінчання у Вільно. Митрополит Макарій зустрів її біля кафедральної церкви Різдва Богородиці. Було узгоджено з обох боків чин вінчання, яке відбувалося в костелі святого Станіслава.
Митрополит Макарій був присутній, але не служив. Роль звершення православного чину вінчання була доручена духівнику Олени – священику Фомі, який зустрів її з хрестом поряд із католицьким єпископом Войтехом Табором. Але останній не благословив Олену і не дав їй поцілувати хрест (вона поцілувала лише хрест у руках священика Фоми). Невдовзі після вінчання православне духовенство попросило в Олександра дозволу на побудову нового православного храму у Вільно, але князь Олександр відмовив, посилаючись на закони, в яких було сказано про те, щоб «церков грецьких не множити». Тому всі сподівання православних на цей династичний шлюб розтанули як віск.
Митрополит Макарій був ніби опікуном княгині Олени і захисником православ’я на Литовській землі. Проживаючи у Вільно, він постійно турбувався, що його паства залишається в Києві без митрополита.
Митрополит Макарій з усією ревністю намагався запровадити у митрополії порядок. Інколи навіть зустрічав опір з боку духовенства. Але все це він творив тільки для зміцнення православ’я в тодішніх литовсько-руських землях і для блага самої церкви і віри. Священномученик Макарій був ревним пастирем, тобто стежив за дисципліною духовенства, намагався підвищити моральний рівень священнослужителів своєї митрополії. Блаженним він був для всіх людей нужденних, але до порушників церковної дисципліни, християнської моралі був дуже суворим. Адже навіть в акафісті ми знаходимо про священномученика таку похвалу: «Радуйся, міцна палиця Христова».
Недовго довелося керувати Київською церквою митрополиту Макарію. Йому судилося стати жертвою набігів перекопських татар. Тоді київські митрополити жили у Вільно, але їх кафедральним містом залишався все-таки Київ. Саме цю православну столицю, матір міст руських, постійно плюндрували нечестиві агаряни, які, до речі, інколи це робили із намови і Московського князя. Так, як це сталося через союз Івана ІІІ з руйнівником Києва татарським ханом Менглі-Гіреєм. Весною 1482 року цей татарський провідник пограбував Київ, його святині і післав Московському князю Івану ІІІ як трофей золоту чашу і дискос із Софійського собору.
У пасхальні дні 1497 року митрополит Макарій поспішив відвідати свою київську паству. Під час подорожі 1 травня 1497 року безбожні перекопські татари вбили преосвященного митрополита Київського і всієї Руси архієпископа Макарія. У житії ж священномученика відзначено такий факт: в момент нападу татар він звершував Божественну літургію в церкві села Стриголове і, коли нависла загроза життю, не покинув богослужіння. «Рятуйтеся, дітки, – сказав Святитель пастві, – а мені не можна, я віддаю себе волі Божій». Усі вірні розбіглися, залишився тільки один митрополит. Нечестиві агаряни вдерлися до храму й один із низ відтяв голову і праву руку святителю просто біля престолу. Після відходу татар благочестиві православні християни тіло перенесли до Києва і його було покладено на вічний спокій у Софійському соборі, куди так поспішав митрополит.
З огляду на літопис, такою була офіційна версія. Трагічна загибель Макарія має всі ознаки замовного політичного вбивства. Як могли татарські вершники таємно від усіх проникнути весняним бездоріжжям від Перекопу у глухий край прип’ятських боліт? Та й навіщо їм було вбивати Святителя? За прадавнім звичаєм, голову, а інколи і праву руку, виконавці вбивства показували замовнику як доказ. Справді, цих частин тіла при мощах святителя немає.
Канонізація митрополита відбулася незабаром. Православні кияни свято шанували пам’ять мученика за віру. Від його мощей творилися і преславні чудеса. Святитель Макарій не переставав бути захисником своєї пастви та київських святинь після мученицької смерті. У 1625 році, під час правління Польського короля Сигізмунда, за тодішнього Київського воєводи Фоми Замойського, при митрополиті Іові Борецькім, пани Андрій і Стефан, що приїхали із села, бачили рано вранці, ще на світанку, велике світло в Софійській церкві, немовби від свічок запалене, і чули досить приємний спів, який виходив з церкви. Перебуваючи у збентеженні від такого видіння в ранній час, вони стали заглядати до церкви крізь тріщини, що утворились в стінах від руки ворогів і негоди, і побачили на хорах небесних співців, які були зодягнені в білі ризи. Про все це Андрій і Стефан розповіли преосвященному митрополиту Київському. Сталось так, що і сам владика, гуляючи вранці в садку, бачив у великій бані церкви вогонь, і, бажаючи довідатися причину такого раннього освітлення собору, послав слугу свого до церковної сторожі. Через чудеса святитель Макарій для свого наступника по Київській кафедрі православного митрополита Іова Борецького показав, що Софійський собор, відібраний у православних уніатами, після 1596 року знову повернеться назад і буде осідком православного митрополита. Так і сталося в 1633 році, за розпорядженням польського короля Владислава, турботами та стараннями митрополита Київського Петра Могили, Києво-Софійський собор було повернуто православним. Видіння чудесного світла, яке виходило від мощей священномученика Макарія, повторювалося ще декілька разів, коли Українська церква завдяки ревному святителю і наступнику священномученика митрополиту Петру Могилі, оновлювалася та піднімалася з колін.
Понад 400 років мощі угодника Божого священномученика Макарія спочивали у Києво-Софійському соборі. Їм вклонитися і помолитися приходили тисячі вірних звідусіль. Раніше пам’ять про Святителя вшановували 19 січня (за старим стилем), у день його небесного покровителя Макарія Єгипетського, на честь якого він був пострижений у чернецтво. Але за розпорядженням митрополита Євгенія 1827 року було перенесено день пам’яті на 14 травня за новим стилем. Зроблено це було в настанову киянам, які тоді у своєму надмірному шануванні дня весни доходили до справжніх язичницьких вакханалій у Шулявській діброві. До нас дійшли слова митрополита Євгенія, виголошені ним 1 травня 1827 року, коли стало очевидно, що багато хто не з’явився на урочисту службу цього дня: «Нехай веселяться за містом, – сказав митрополит, – а я в цей день буду молитися в місті». З часом ці суперечності зникли, і масові гуляння на Шулявці в день пам’яті священномученика Макарія набули благочестивого характеру, й ніякі ристалища не заважали віруючій людині помолитися зранку біля мощей священномученика, а після того відпочити на природі.
На стіні Апостольського вівтаря Софійського собору зберігся олійний розпис святителя Макарія Київського початку ХVІІІ століття. У фондах Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника є різьблений кипарисовий хрест у срібній оправі, що належав священномученику Макарію.
У 1897 році урочисто було відзначено 400-ліття мучеництва митрополита Макарія і на горі Юрковиці, що височить на Татарці над київським Подолом, на честь цієї дати було збудовано Свято-Макарівську церкву, яка стоїть і понині.
На середину 30-х років Києво-Софійський собор більшовики закрили, а мощі святителя перенесли до Володимирського собору. Тут вони зустріли і своє славне 500-ліття у 1997 році.
Дотепер пам’ять Київського святителя вшановується нашою Церквою. Ці святкування припадають завжди на пасхальні дні, коли Свята Церква прославляє Воскреслого Спасителя, його перемогу над смертю і злом. Кожного четверга за вечірнім богослужінням у Володимирському кафедральному соборі Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет читає акафіст священномученику Макарію, в якому прославляються його подвиг і чудеса як світильника Церкви Української.
Час, в який сподобив Господь Митрополита Макарія мученицького вінця, був непростим для Київської митрополії та її православних вірних.
Категорія: Життя святих, Загальноцерковні новини
