30 січня — преподобного Антонія Великого, засновника монашества
Преподобний Антоній Великий народився в Єгипті близько 250 року від благородних і багатих батьків, що виховали його в християнській вірі. У вісімнадцятирічному віці він позбувся своїх батьків і залишився один з сестрою, яка була під його опікою. Одного разу він йшов до церкви і розмірковував про святих апостолів, як вони залишили все, щоб йти за Господом. Ввішовши до храму він почув євангельські слова: «Якщо хочеш бути досконалим, йди, продай маєток твій і роздай убогим, і матимеш скарб на Небесах, і йди услід за Мною» (Мф. 19, 21). Ці слова вразили Антонія, немов сказані були Господом особисто йому. Незабаром після цього Антоній відмовився від спадку батьківського на користь бідних жителів свого селища, але неміг збагнути, на кого він залишить сестру. Стурбований цією думкою, він наступного разу входячи до храму почув там знову немов до нього звернені слова Спасителя: «Не піклуйся про завтрашній день: завтрашній день сам піклуватиметься про себе; досить для кожного дня своєї турботи» (Мф. 6, 34). Антоній доручив сестру відомим йому християнським дівственицям і залишив місто і будинок, щоб жити відокремлено і служити одному Господу.
Віддалення преподобного Антонія від світу здійснилося не відразу, а поступово. Спочатку він перебував поблизу міста у одного благочестивого старця, що жив в усамітненні і прагнув у всьому наслідувати йому. Відвідував і інших відлюдників, що жили в околицях міста, і користувався їх порадами. Вже в цей час він так прославився своїми подвигами, що його звали «другом Божим». Потім він наважується піти далі. Кличе старця з собою, і коли той відмовився, прощається з ним і поселяється в одній з віддалених печер. Один з друзів його інколи приносив йому їжу. Нарешті святий Антоній віддаляється зовсім з житлових місць, переходить річку Ніл і поселяється в розвалинах військової твердині. Він приніс з собою хліби на шість місяців, а після отримував його від друзів своїх тільки двічі в рік через отвір у крівлі.
Не можна описати, скільки спокус і боротьби виніс цей великий подвижник. Він страждав з голоду і спраги, від холоду і спеки. Але найстрашніша спокуса пустинника, за словами самого Антонія, — в серці: це туга за світом і хвилювання помислів. До всього цього приєдналися спокушання і жахи від демонів. Іноді святий подвижник знемагав, готовий був впасти в смуток. Тоді або Сам Господь був, або посилав ангела для його підбадьорення. «Де ти був, благий Ісусе? Чому спочатку не прийшов припинити мої страждання?» — звернувся Антоній, коли Господь, після однієї тяжкої спокуси, з’явився йому. «Я був тут, — сказав йому Господь, — і чекав, поки не побачу твого подвигу».
Одного разу, серед жахливої боротьби з помислами, Антоній звернувся: «Господи, я хочу врятуватися, а помисли не дають мені». Раптом він бачить: хтось схожий на нього сидить і працює, потім встав і почав молитися, потім знову сів за роботу. «Роби так і врятуєшся», — сказав йому ангел Господній.
Вже двадцять років жив Антоній в своїй самоті, коли дехто з друзів його, дізнавшись про його місцеперебування, прийшли, щоб поселитися навколо нього. Довго вони стукали до нього і просили його вийти до них з свого добровільного усамітнення; нарешті зважилися вже виламати двері, як Антоній відчинив їх і вийшов. Вони здивувалися, не знайшовши в нім слідів виснаження, хоча він піддавав себе найбільшим випробовування. Небесний мир царював в його душі і відбивався на обличчі. Спокійний, стриманий, до всіх однаково привітний, старець скоро зробився батьком і наставником багатьох. Пустеля пожвавилася: у горах довкола з’явилися обителі ченців; безліч людей співали, читали, постили, молилися, трудилися, служили бідним. Святий Антоній не давав своїм учням яких-небудь певних правил для чернечого життя. Він піклувався тільки про те, щоб укоренити в них благочестивий намір, вселяв їм відданість волі Божій, молитву, звільнення від всього земного, невсипущу працю.
Але святий Антоній в самій пустелі обтяжувався багатолюдністю і шукав нової самоти. «Куди ти хочеш бігти?» — був голос з Неба, коли він на березі Ніла чекав човна, щоб віддалитися від людей. «У верхню Фіваїду», — відповідав Антоній. Але той же Голос заперечив йому: «Чи попливеш ти вгору — у Фіваїду, або вниз — в Буколію, тобі не буде спокою ні там, ні тут. Йди у внутрішню пустелю». Так називалася пустеля, що лежала поблизу берегів Червоного моря. Туди і пішов Антоній услід за мандруючими сарацинами.
Через три дні шляху знайшов він дику високу гору з джерелом води і кількома пальмами в долині. На цій горі він і поселився. Тут він обробив невелике поле, так що тепер нікому не потрібно було приходити до нього і приносити хліби. Інколи він відвідував братію. Верблюд ніс на собі хліб і воду для підтримки сил його під час цих тяжких подорожей по пустелі. Втім, шанувальники святого Антонія виявили і цю його самоту. Гуртом почали приходити до нього шукаючи його молитов і повчань. Приводили до нього болящих; він молився за них і зціляв їх.
Святий Антоній вже близько сімдесяти років жив в пустелі. Всупереч його волі, його почав бентежити гордовитий помисел, що тут він старший за всіх. Він просив Бога видалити від нього цей помисел і отримав одкровення, що один відлюдник набагато раніше нього поселився в пустелі і більш за нього служить Господу. Антоній встав рано вранці і відправився шукати цього невідомого світові подвижника. Проходив цілий день і не зустрів нікого, окрім пустинних звірів. Перед ним розстилався неозорий простір, але він не втрачав своєї надії. Рано вранці він знову пішов. Перед його очима промайнула вовчиха, що бігла до струмка. Святий Антоній підійшов до цього струмка і побачив поблизу нього печеру. При звуці його кроків двері в печеру міцно замкнулися. Святий Антоній до полудня волав через двері до невідомого подвижника і просив розповісти про себе. Нарешті, двері відчинилися і назустріч ньому вийшов глибокий старець, абсолютно вибілений сивиною. Це був святий Павло Фівейський. Він вже близько дев’яноста років жив в пустелі.
Після братського цілування, Павло запитав Антонія: «У якому стані рід людський? Яке правління у світі? Чи залишаються ще ідолопоклонники?» Припинення гонінь і торжество хрістиянства в Римській імперії було для нього радісною новиною, а поява аріанства — гіркою. Поки старці розмовляли, спустився до них ворон і поклав хліб. «Щедрий і Милостивий Господь, — вигукнув Павло. — Ось скільки років щодня я отримую від Нього півхліба, а нині ради твого гостювання послав Він цілий хліб».
Наступного ранку Павло розповів про себе Антонію, і те, що скоро відійде з цього світу; тому він просив Антонія принести до нього мантію єпископа Афанасія, щоб прикрити нею його останки. Антоній поспішив виконати бажання святого старця. Він повернувся до своєї пустелі в сильному хвилюванні і на питання братів-ченців міг сказати тільки: «Грішний, а я ще рахував себе ченцем! Я бачив Ілію, я бачив Івана, я бачив Павла в раю». По дорозі назад до святого Павла він побачив, що його підносять на Небо серед сонму ангелів, пророків і апостолів.
«Чому, Павле, не дочекався ти мене? — вигукнув Антоній. — Так пізно я дізнався тебе і так рано ти йдеш!» Проте, коли увійшов до печери Павла, він знайшов його безмовного і нерухомо стоячого на колінах. Антоній також став на коліна і почав молитися. Вже після декількох годин молитви він переконався, що Павло тому не рухається, що мертвий. Він благоговійно омив його тіло і загорнув в мантію святителя Афанасія. Раптом з’явилися два леви і своїми кігтями вирили досить глибоку могилу, де Антоній і поховав святого подвижника.
Преподобний Антоній помер в глибокій старості (маючи 106 років, в 356 р.) і за свої подвиги заслужив найменування Великого.
Преподобний Антоній заснував відлюдницьке чернецтво. Декілька самітників, знаходячись під керівництвом одного наставника — авви, жили окремо один від одного в хатинах або печерах (скитах) і вдавалися до молитви, посту і праці. Декілька скитів, сполучених під владою одного авви, називалися лаврою. Але ще при житті Антонія Великого з’явився інший рід чернечого життя. Подвижники збиралися в одну спільноту, провадили сумісну працю, кожен по своїй силі і здібностях, розділяли загальну трапезу, підкорялися єдиним правилам. Такі спільноти називалися киновіями або монастирями. Авви цих спільнот почали називатися архимандритами. Засновником спільножитного чернецтва вважається преподобний Пахомій Великий.
Категорія: Духовне читання, Життя святих, Новини єпархії
