Практика апеляційного права Константинопольських Патріархів
З огляду на останні події у Вселенському Православ’ї, зокрема нездорову критику Константинопольського патріархату з боку представників Російської Православної Церкви, ми вважаємо доцільним перекласти українською мовою та опублікувати працю відомого російського дослідника А. В. Карташова, яка побачила світ ще в далекому 1936 р.
ВСТУП
Завдяки розділу зовнішньому і розпаду внутрішньому колишньої Російської Православної Церкви, помітно виступила на сцену традиційна на Сході головна роль Вселенського Патріарха. Міжнаціональні антагонізми православних країн і народів ускладнили питання про авторитет Константинопольської кафедри присмаком національних пристрастей і створили відому серед слов’янських Церков тенденцію до визнання церковної першості Константинополя до можливого мінімуму. Тим часом, в наші дні постає нагальне питання про організацію будь-якої форми організованої, координованої діяльності всього Православ’я і на зовнішній міжцерковній арені, і у вирішенні назрілих внутрішніх питань. Відійти при цьому від використання успадкованої з нашої східної історії практики якось першості Константинопольського центру абсолютно неможливо. Потрібно її вивчити, врахувати і побудувати новий modus vivendi наших Церков у формах соборного контакту, взаємодії і взаємодопомоги. Потрібна нова міжправославна конституція, при якій автокефальна самобутність наших Церков не виключала б, як тепер, їх регулярного, ділового спілкування.
У цих практичних інтересах і приводиться нами нижченаведена історична довідка про апеляційні переваги «Вселенської» кафедри з посиланнями на всім доступну літературу на російській мові [1].
Оскільки церковний Схід не підпав під владу Римських Пап, він все-ж не міг не дати практичній, життєвій відповіді на нормальну потреба в якійсь централізації всього складного зовнішнього організму Церкви. У Константинополі ця централізація спочатку взята була в руки новонаверненим імператором Костянтином, а потім і його наступниками. Імператорська влада не могла не підняти стоячого біля неї столичного Архієпископа до висоти всеімперського «Вселенського» примаса. Так створився в східному канонічному праві статут привілеїв («прономій») Константинопольського Патріарха, незважаючи на відсутність у ньому містики папського догмату і незважаючи, з іншого боку, на наявність глибоко живучого на Сході автокефалізму, незалежності окремих Помісних Церков.
У історичному процесі привілеї Константинопольської кафедри мали тенденцію і навіть значний успіх у прямому і повному підпорядкуванні Константинополю майже всіх Помісних Церков Сходу. Це недопущення або поглинання автокефалії Помісних Церков мало й зворотний вплив на розвиток і зміцнення авторитету «Вселенського» Патріархату. А саме: породжувало ворожнечу до його привілеїв і небажання їх підтримувати. Звідси боротьба з першістю Константинопольської кафедри за помісну незалежність, звідси звернення до авторитету Царгороду тільки у крайній необхідності, ніби знехотя. Цим внутрішнім протиріччям в самій природі першості Константинополя на церковному сході і пояснюється той факт, що при всій канонічній безспірності, наприклад, апеляційного права Константинопольського Архієпископа, аналогічного звичайним правам Пап на Заході, історія зберегла нам порівняно не так багато ілюстрацій апеляційного суду Константинополя по відношенню до Автокефальних Церков, незалежним від нього. Само собою зрозуміло, апеляційний суд в межах великого Константинопольського Патріархату, що включав у себе багато національних Церков (Болгарську, Сербську, Волоську, Руську), був справою буденною і пересічною, як регулярна внутрішня функція кожної Помісної Церкви, і, наприклад, вся історія Російської Церкви до 1448 р є суцільна ілюстрація практики прямого адміністративно судового права у ній Царгородського Патріарха. Але не про ці регулярні незліченні випадки апеляційної практики ми маємо говорити тут. А тільки про випадки екстраординарні, що характеризують «Вселенський» авторитет Константинопольської кафедри, коли її суд та влада простягалися на Церкви їй непідкорені, Автокефальні, що вільно чи мимоволі зверталися до її авторитету. І цих випадків, кажучи безвідносно, у пам’яті історії збереглася велика кількість, і багато чого ще не витягнуто з архівів.
Беремо випадки загальновідомі, науково-встановлені, легко знаходять в доступній всім російській науковій літературі.
Початковий період до Халкедонського собору (451 р).
1. В період засилля аріан, при імператорах Констанції (337-351) і Валенте (364-378), з усією ясністю виявилася церковно-політична першість ще недавно не існуючої кафедри маленької Візантії, тепер столиці, Константинополя. ІІ-й Вселенський Собор 381 р., 2-м каноном тільки зафіксував готовий вже факт першості честі Константинопольської кафедри після Риму. До імператорів з усіх кінців Сходу тяглися клірики зі скаргами і клопотаннями. А імператори передавали ці справи на суд столичних Єпископів, біля яких виникли єпископські наради в формі σύνοδοι ἐνδημοῦσαι. Так виникла насамперед судово-апеляційна влада і практика Константинопольського Єпископа, а за нею і адміністративна влада, яка була ширше вузьких меж Константинополя, простягнувши на області інших дієцезій, влада «всеімперсько-вселенській» властивості. Найближчим приводом до її здійснення стало доручення, дане II Вселенським Собором 381 р. групі «стовпів православ’я» (Амфілохію Іконійському, Елладу Кесарийсбкому, Григорія Ніському та ін.), під керівництвом Нектарія Константинопольського – відновлювати по всьому Сходу нікейську віру. І цей гурток Православних Єпископів цілком орієнтувався на свого покровителя, імператора Феодосія Великого, і на свого члена – Архієпископа Нектарія. Тут конкретно позначилася і склалася пряма і всебічна влада Константинопольського Єпископа в сусідніх єпархіях: Фракійській (з боку Європи), Понтийській і азійських (в Малій Азії). З листування Св. Григорія Богослова ми бачимо, що, на виконання доручення Константинопольського Собору 381 р, пораючись про справи Церкви і в Понтийської, і в Кападокійської єпархіях, він як би і не помічає тамтешніх керуючих єпископів, а доповідає про все у Константинополь Нектарію.
Нарешті, в цей же час ми бачимо і приклад формальної апеляції до Константинопольської кафедри у межах Антіохійського патріарха sedis apostolicae. До Нектарія апелюють через сперечання за кафедри у Бострі, Аравійській єпископи Багдадій і Агапій. Правда, Нектарій вирішив питання не по диктаторськи, а скористався скликаними у 394 р. світською владою Собором у Константинополі (VII Помісний). На ньому питання було вирішене за участю і Олександрійського Єпископа Феофіла і самого Антіохійського Флавіана, але під головуванням Нектарія [2].
2. Через два десятиліття після II Вселенського Собору положення столичного Єпископа настільки штовхало його до широкої активності поза межами своєї власної Єпархії, що чужий всякого владолюбства Св. Іоан Златоуст вважав себе зобов’язаним сміливо користуватися звичайним апеляційним правом своєї «Вселенської» кафедри. Правда, це ще збуджувало лють інших честолюбців, за що і розплатився Іоан Златоуст неправедним ворожим засудженням, муками посилання і передчасною смертю. Але він судив і вирішував, як маючий владу.
У 399 р Св. Іоанна Златоуста подав скаргу Єпископ Валентінопольский Євсевій на свого Екзарха Ефеського Антоніна та на шість інших єпископів з азійських дієцезій з обвинуваченням у симонії та інших канонічних та кримінальних злочинах. По ходу справи. у наступному році Єфеський клір і деякі азійські єпископи звернулися до Св. Іоана Златоуста з прямим проханням приїхати до них особисто та навести порядок: «Св. Отче», – писали апелянти, – «багато років керують нами всупереч всяким постановами і всякому праву; просимо тебе просимо сюди, щоб Єфеська Церква через твоє сприяння знайшла устрій, більш гідний Господа». Іоан Златоуст у 401 р прибув в Ефес і тут, зібравши Собор і вислухавши свідків, засудив винних. Разом з Екзархом Антонієм усунена та замінено новими обличчями до 15 єпископів.
3. По шляху Св. Іоан Златоуст змістив в Нікомидії (Понтийської дієцезії) Екзарха Геронтія, про що просив його св. Амвросій Медіоланський, який ще покійному Нектарію писав про неканонічність особи Геронтія.
4. Відгукнувся Іоан Златоуст і на добре відому йому ієрархічний розбрат в Антіохії і сприяв його припиненню. Відгукувався, як несучий на собі «вселенську» відповідальність за церковні справи, на звістки та звернення до нього з Палестини, Фінікії, Сирії. Не відмовився при відомих умовах прийняти апеляцію й на справи Олександрійської кафедри.
5. З апеляцією на самоуправство Олександрійського Владики Феофіла звернулися до Іоана Златоуста і розгромлені Нітрійській ченці зі своїми вождями, братами, на прізвисько «Довгими». Імператор побажав, щоб справа була розглянута соборно під головуванням Іоана Златоуста, як Єпископа столиці. Це право Константинопольського ієрарха перевернуто було у суді над Іоаном Златоустом, тільки вже завдяки складній інтризі всієї коаліції його ворогів під проводом самолюбивого Феофіла [3].
6. Один з найближчих наступників Іоана Златоуста, Аттик (405-425), енергійно продовжував зміцнювати і розширювати свій «вселенський» авторитет, розпоряджаючись вже повністю, як у підпорядкованих йому єпархіях – Понтийський, Азійській та Фракійській. Він перший простяг свою церковну владу і на Іллірію (т. зв. Дакію, Мезію, Дарданію, Македонію, Фессалію, Епір, Ахайю), і на о. Крит, що числилися ще за римським первосвящеником, у той час як Феодосієм Великим Іллірія була приписаний вже до східній половині імперії.
У суперечці про законність заняття Коринфської кафедри Єпископом Перігеном частина Іллірійських єпископів залишилася незадоволеною судом Папи Боніфація I та апелювала до Константинопольського Архієпископа Аттики. Аттик встав на сторону апелянтів і попросив у імператора Феодосія II едикт, яким підтверджувався у принципі суд Константинопольського ієрарха у справі єпископа Перигена та. встановлювалося правило, щоб в сумнівних випадках Єпископат Іллірії звертався за порадою до предстоятеля Константинополя, «міста, яке користується прерогативами стародавнього Риму», і потім вирішував справу на своєму Соборі [4]. Аттику не вдалося ще закріпити цю владу над Іллірією. Але це здійснилося пізніше, при іконоборцях.
7. Аттик також переглядав і вирішив справу фрігійських Єпископів Агапита і Феодосія [5].
8. Несторий (428-431) спіткнувся на догматичному вченні, але діяв за підтримки імператора в управлінні і суді церковному, як голова всього імперського Єпископату (προεδρία τῆς οἰκουμένης πάσης – формула блаж. Феодорита). Він прийняв скарги олександрійських кліриків на їх владику св. Кирила і цим загострив ворожнечу до нього [6].
9. Прокл Константинопольський (444-446) вже просто підкорив собі дієцезії Фракії, Азії й Понту, а єпископів Ефеса, Кесарії Кападокійської і Анкіри висвятив сам. Деякі Єпископи з Іллірії при Проклі знову зробили спробу піти від Папи під владу Константинополя. Влада Константинопольського Архієпископа неухильно поширилася.
До Проклу звернувся з апеляцією з Антіохійського округу Єпископ Перській Афанасій. Справа його було розібрано на Константинопольському σύνοδος ἐνδημοῦσα, і рішення було повідомлено Домну Антиохийскому (444 р.) з проханням переглянути справу Афанасія [7].
10. Коли комит Іреней був зведений, незважаючи на двоєженство, єпископатом східній дієцезії (Антіохійській) на кафедру Тирську, то для підтвердження цієї постанови антіохійці послали справу на затвердження Прокла Константинопольського і лише після цього заспокоїлися [8].
11. Наступник Прокла, Флавіан (446-449), на своєму σύνοδος ἐνδημοῦσα вирішував ряд справ єпископів та митрополитів малоазійських. Але до Флавіана Константинопольського надійшла апеляція Едеських кліриків, незадоволених рішенням їх власного екзарха – Домна Антіохійського з питання про уявні єресі відомого Верби, Єпископа Едесі. Розбір справи особливою комісією закінчився «рішенням Архієпископа Флавіана і наказом Богом спасенного імператора», яке потім представлено було Вселенському Собору в Халкідоні. Навіть сам Екзарх Антіохійський Домн звернувся до Флавіана Константинопольського за захистом проти несправедливостей Діаскора Олександрійського [9].
12. До наступника Флавіана, Анатолія (449-458), апелював з Антіохійського округу єпископ Євстафій Вірітській в його суперечці з Фотієм, Єпископом Тирським. Собор Анатолія вирішив справу на користь Євстафія. Незадоволений Фотій апелював до Вселенського Собору у Халкідоні, і там було винесене протилежне рішення [10].
Період від Халкедонського собору до турецького ярма (1453 г.)
При Анатолії IV Вселенський Халкедонський Собор провів правила: 9, 18 та особливе 28-е, якими апеляційне право Константинопольської кафедри було формально затверджено і саме під «всеімперськім-вселенськім» розумінні.
Це «всеімперське» право апеляції, настільки неприємне Риму, було логічним завершенням системи адміністративно-законодавчо-судового об’єднання всього церковного управління, до якого прагнула імператорська влада у Константинополі. На чолі всього – імператор. По ліву руку його префект преторії чи вікарій його, а по праву столичний Архієпископ, – обидва з апеляційна-судовими привілеями, поширеними на всю імперію = всесвіт = οἰκουμένη.
Після Халкедону привілейоване становище Константинопольського ієрарха в Візантійської Імперської Церкви не викликає ніяких сумнівів і діє автоматично, зміцнюючись попутно все новими законодавчими формулами. Наприклад, у кодексі імператора Юстиніана Константинопольська Церква є «главою всіх інших Церков», не без навмисної двозначності в ставленні до Римської Церкви. За цей період зовнішні кордони власне Константинопольського Патріархату надзвичайно розширюються і переростають обсяг і значення всіх інших автокефальних кафедр грецького Сходу. Тимчасово у VII ст. Константинополю підкоряються православні частини Церков Вірменської і Іверійськой. Починаючи з VII ст., але особливо у IX і X ст., місіонерські створюються Константинополем великі нові Церкви: Сербська, Болгарська, Руська, Волоська. Це ціла нова церковна «імперія = οἰκουμένη = всесвіт», у той час як кафедри Олександрії, Антіохії і Єрусалиму занепадають і зменшуються під ярмом ісламу та чужих завоювань.
Відповідно до цього, з протягом часу, і у візантійському законодавстві переваги Константинопольського Патріарха окреслюються чіткіше і рішучіше. Так Епанагога імператора Василя Македонянина (886 р.) говорить: «Престол Константинопольський, що прикрашає столицю, визнаний першим у соборній постанови, через яку наслідує божественні закони, які переважають, щоб виникаючі при інших кафедрах незгоди доводилися до відома і надходили на суд цього престолу. Кожному Патріарху належить турбота і піклування про всіх митрополитів і єпископів, монастирях і церквах, а так само суд і розгляд та вирішення справ; але предстоятелю Константинополя надано і у межах інших кафедр … – розглядати і виправляти виникаючі при інших кафедрах незгоди». Коментатори канонів – Аристин, Зонара, Вальсамон, Властар – розкривають це адміністративно-судовий право Константинопольських Патріархів з усією різкістю. Останній у своїй Синтагмі (т. VI, 429) пише: «Предстоятелю Константинополя належало право спостерігати за виникаючими у межах інших престолів незгодами, виправляти їх і здійснювати остаточний суд – πέρας ἐπιτιθέναι τοῖςκρίσεσιν [11].
Але перейдемо до переліку окремих апеляційних моментів.
13. При Анатолії починався віковий монофізитський розкол в Єгипті. Константинопольській кафедрі довелося бути суддею над Олександрією. Православні Олександрійські клірики після православного єпископа Протерія, звернулися до імператора зі скаргою на загарбника кафедри монофізита Тимофія Ерула. Імператор Лев I передав справу на суд Анатолія з Собором. Собор у 458 р. засудив Тимофія [12].
14. Наступник Анатолія Геннадій продовжував регулювати життя Олександрійської Церкви, домігся нового вигнання Тимофія і вибору в Олександрії православного Тимофія Салафакіола [13].
15. Монофізитські смути в Антіохії спонукали гнаного архієпископа Мартирія звернутися у Константинополя до Геннадія (458-471). Геннадій клопотав за Мартирія перед імператором Левом I, і Мартирий отримав імператорські повноваження проти свого конкурента Петра Гнафевса. Але Петро Гнафевс спирався на таємну протекцію імператорського намісника Зенона; тоді Мартирий, відчуваючи себе зрадженим, з обуренням та презирством кинув кафедру у руки інтриганів. Але Геннадій наполіг, щоб імператор Лев все-ж вигнав Петра Гнафевса і призначив на кафедру православного Юліана [14].
16. Акакія Константинопольського (471-479) Єпископи азійські дієцезії називають «Святійшим і благочестивим Патріархом Найсвятішої Церкви царюючого граду Константинополя, Нового Риму». Знаменитий Лє Кієн (Oriens Christianus, t. I, р. 62) говорить: «Акакій був перший з усіх, який справді і в звичному значенні (vere et proprie) встановив (constituerit) Константинопольський Патріархат за сприяння світської влади імператора Зенона». Завдяки цілим століттям догматичних смут, Константинопольські Єпископи стають дійсно Патріархами всієї Східної Церкви, бо боротьба владно вирішується у столиці імператорською політикою і співучастю у ній Константинопольських Патріархів.
У роки коливання трону імператор Зенона, Петро Гнафевс, як ставленик монофизитської партії, знову захоплював Антіохійську кафедру, але, з поверненням Зенона на трон, був повалений Антіохійським Собором і заміщений православним Стефаном II. Акакій, після отримання грамоти-повідомлення від Стефана, на своєму σύνοδος ἐνδημοῦσα у 478 р. затвердив діяння Антіохійського Собору.
Незабаром імператор Зенон навіть відняв у антіохійців право обрання собі першоієрарха та наказав Акакію поставити в Антіохію в Константинополі Каландіона.
Акакій не затвердив обраного олександрійцями Іоана Талайю і звів на кафедру Олександрії Петра Монга, з яким і домовився на прийняття знаменитого «Енотікону» (482) [15].
17. При імператорі Анастасії (491-518) і Патріарха Македонії II (496-511) є в Константинополь зі скаргою на Іллю, Архієпископа (Патріарха) Єрусалимського, ченці-монофізити Маюмського монастиря на чолі з відомим Севіром. Апеляційна інстанція тут розумілася спільна: імператорська і патріарша. Складна інтрига привела навіть до повалення П. Македонія, а Севір навіть зайняв кафедру Антіохії. Але все змінилося зі смертю імператора-монофізита Анастасія.
18. Імператор Юстин I (518-527) різко змінив політику. Патріарх Іоанн II (518-520) піддав анафемі Севіра. Імператор вигнав його, і на його місце в Антіохії був поставлений, особисто Константинопольським патріархом Єпіфанієм, призначений з Константинополя Павло [16].
19. При Юстиніані Великому (527-563) і Патріарха Мині (536-552) Олександрійський Папа Феодосій (помірний монофізит) прибув до Константинополя скаржитися на крайніх монофізитів Олександрії, так званих «гайяністов». Але тут сам був звинувачений на Соборі Міни і позбавлений кафедри. А на неї, за участю апокрісіаріев Римського і Антіохійського, Міною був поставлений Павло, з ченців Тавеннісі. Подібним же владним актом Константинопольський Патріарх Іоан III Схоластик у 572 р. поставив Олександрійського Архієпископа Іоана IV та змістив з Антіохійської кафедри Анастасія, замінив його Григорієм [17].
20. Цей Григорій при Константинопольському Патріарху Іоані IV Піснику (582-595) з’явився у Константинополь виправдовуватися у пред’явленому йому злочині. Патріарх не прийняв його у спілкування, не дивлячись на сильну протекцію Двору і судив його на своєму Соборі [18].
З настанням у 2-й чверті VII століття влади Ісламу над Єрусалимським, Антіохійським і Олександрійським патріархатами, останні опинились поза Візантійською Імперією, у арабському халіфаті життя було незалежним від Константинополя, але, з іншого боку, вони так зменшилися та ослабли, що згодом, коли тимчасово або надовго об’єднувалися з Константинополем (через зворотне завоювання, через владу хрестоносців і, нарешті, турок), то столичне, імперське старшинство Константинопольського Патріархату над ними позначалося ще яскравіше.
Антіохійські Патріархи ще з часу захоплення Антіохії персами в 611 р. жили та обиралися у Константинополі, як біженці. Тому, наприклад, Антіохійський патріарх Макарій брав участь у VI Вселенському Соборі у Константинополі в 690 р. та був засуджений за монофелітство; на його місце Константинопольським Патріархом Георгієм був поставлений Феофан з Сицилійських ченців. Тільки у 742 р араби дозволили бути в Антіохії православному Патріарху. Коли при Никифорі Фоці, у 970 р., Антіохія знову була приєднана до імперії, її Патріархи знову незмінно обиралися і ставилися в Константинополі. За договором з хрестоносцями (з Боемундом, що взяв в 1098 р Антіохію) імператора Олексія Комніна було постановлено, щоб Антіохійські ієрархи обиралися з кліру Константинопольської Церкви та ставилися Константинопольським Патріархом. Це договірне положення і надалі підтверджувалося. Антиохійські Патріархи жили біля Константинопольської кафедри в якості титулярних аж до 1263 року, коли Антіохія була взята у хрестоносців турками, і турки дозволили православним патріархам повернутися на свою кафедру.
Таке ж применшення загального положення, порівняно з Константинопольською кафедрою, відбулося і у єрусалимських патріархів, спочатку (у 638 р.) взятих арабами, а потім вигнаних у 1099 році хрестоносцями. До повернення влади над Єрусалимом мамелюками (1186 р.) Єрусалимські Патріархи, як і Антіохійські, жили при дворі Константинопольського Патріарха та їм же і обиралися, і ставилися. Поза межами влади Константинопольського Патріархату, крім маленької Олександрії, власне Православних Автокефальних Церков за цей час не було. Тому, не могло бути й випадків апеляцій до Константинополю «ззовні»; все відбувалося «всередині» фактичної судової компетенції Константинопольської кафедри, як її внутрішня справа.
За цей час привілейоване становище Константинопольського Патріарха на всьому Сході, аналогічне Папі Заходу, неодноразово стверджується Соборами, і багато разів, хоча б і з невдоволенням та як би вимушено, визнається і Римом.
Трулльський Собор 692 р. «визначає», що престол Константинопольський рівний перевагами (τών ίσων άπολαύειν πρεσβειών) з престолом древнього Рима, і як і той, та звеличується у справах церковних, будучи другим після нього (δεύτερον μετ ‘εκείνον υπάρχοντα). У чому сенс і зміст цих «рівних переваг» в розумінні Сходу, – ясно з 1-го правила Х-го Помісного Собору у храмі Св. Софії (879 р.), де пастирські розпорядження Папи Заходу Іоана VIII визнаються дієвими для Патріарха всього Сходу Фотія і навпаки. Також забороняється Римському Престолу в його перевагах робити якесь нововведення, це значиться йти далі цієї діархії у Церкві, цього роздвоєння вищої влади між двома старшими ієрархами. Папи, звичайно, не визнали цієї рівності, під якою підписалися їх легати, бо претендували на єдинодержавний абсолютизм. Але колишні дохалкідонські заперечення проти другого місця Константинопольської кафедри та привілейованого місця у церковній системі назавжди залишили.
Останню спробу полюбовного домовитися про діархію у Вселенській Церкві Папи і Патріарха, – обох з титулами «Вселенський», робив імператор Василь II Болгаробійця 1024 р. з Папою Іоаном XIX при Патріархові Євстафії, і Іоан XIX був схильний договір підписати, але йому не дозволили клюнійські ідеологи латинства, «більш папісти, ніж сам Папа».
Коли ж хрестоносці захопили Константинополь (1204 г.) і заснували там латинське Патріаршество, Папи забули старий опір Риму відносно другого і привілейованого місця Константинопольської кафедри та, відображаючи безперечний факт історії та канонічного права, затвердили це гідність у застосуванні до своїх латинських двійників Константинопольського Патріарха урочистим соборним правилом IV Латеранського Собору (ХI-го Вселенського) 1215 р.: «Відновлюючи стародавні переваги Патріарших кафедр визначаємо, щоб після Римської Церкви – Константинопольська займала перше, Олександрійська – друге, Антіохійська- третє і Єрусалимська – четверте місце, зі збереженням властивій кожній гідності». Отже, і з титулом для Константинопольського (патріарха) «Вселенський». Без заперечень цей титул і ці привілеї підписали Папи і на Ліонському Соборі 1274 року, і на Флорентійському 1439 р.
Від турецького поневолення до наших днів
Грецьке середньовіччя (1034-1453 р) бідно прикладами апеляційних казусів, які цікавлять нас, бо на цей час Константинопольський Патріархат поглинав у собі, строго кажучи, всю Східну Церкву. І все незліченні апеляції цього часу мають характер звичайних внутрішніх актів суду патріархії. Ними сповнена, наприклад, вся історія давньоруської Церкви.
Приводи до апеляцій ззовні, з інших незалежних від Константинополя Автокефальних Церков, знову з’являються в епоху післявізантійську, під час вже нового об’єднання Східних Церков під сумним турецьким пануванням (1453 г.). Але, з іншого боку, це була епоха і поступового звільнення народів від турецької неволі та, одночасно, від церковної залежності православних народів від греків. Такий хід історії вже зовсім виключав бажання інших Східних Церков, здебільшого іншомовних, ставитися з колишньої синівської довірливістю до Патріархів-греків. Так само по собі писане право антиквіровалося у процесі життя і стало порівняно рідкісним в практиці, не перестаючи бути канонічно беззаперечним.
Загальновідомо державно-правове становище Константинопольського Патріарха в старій Оттоманській імперії з моменту падіння грецької держави. З 1453 р Патріарх поставлений був на місце зниклого грецького імператора з правами і титулом «Мілет-баші» над усією «рум-мілеті», т е. народного глави над всією грецькою нацією, яка розуміється у сенсі сукупності всіх православних народів, з обов’язком творити суд і керування над нею по християнському закону, з відповідальністю за її політичну лояльність. Такий «етнарх і василевс», судимий тільки особисто султаном, став незмірно вище всіх інших патріархів у новій державі. Це позначилося у 1517 р., коли Єгипет, Сирія і Палестина були завойовані оттоманами у арабів, і три інших Патріархати були з’єднані в єдиній державі, як частини єдиної «рум-мілеті», християнської нації. Константинопольський Патріарх отримав від Високої Порти прямі повноваження, як «мілет-баші», бути національним главою над іншими Патріархатами та посередником між цими Патріархами і урядом в їх обранні, затвердження їх бератамі, і по всіх справах, які вимагають дозволів та указів влади, аж до дозволу приїхати Патріарху в Константинополь. На цьому ґрунті починається державна перевага Константинополя у новий період, як би поглинання столичним Патріархатом всіх інших [19]. Особливо відома систематична спроба видатного діяча XVIII ст., Константинопольського Патріарха Самуїла (1763-74) запровадити, принаймні на грецькому сході, централізоване церковне единодержав’я. Він скасував колишній Сербський Патріархат (1766 р.), автокефалію Охріди (1768 р.), сам обрав та поставив Патріархів для Антіохії та Олександрії (у 1766 р). Подальші спроби в цьому напрямку тривали і у XIX ст.
Олександрійський Патріархат. З завоюванням Єгипту Туреччиною (1517 р.) Олександрійські Патріархи стали залежати від Оттоманського уряду у Константинополі за посередництвом Константинопольських Патріархів, здебільшого і проживали у Константинополі. До кінця XVIII ст. Патріархи Константинопольські певний час навіть і не ставили їх зовсім, а посилали в Каїр управляти тамтешньої зменшеною Церквою простих архімандритів. У XIX ст. Патріархи Олександрійські знову були ставлениками Константинопольських фанариотів. Але греки і араби Єгипту були обтяжені цим применшенням їх кафедри і, користуючись особистою славою і значенням тодішнього хедива Єгипту Моххамеда-Алі, боролися з Константинопольським засиллям. Патріарх Єрофей I (1825-1845 р), сам ставленик Константинополя, призначив собі наступником свого співробітника архімандрита, на ім’я теж Єрофей. А Константинополь поставив в Олександрію Артемія. Але Олександрійська Церква бойкотувала його, і через два роки Артемій відмовився. Тоді Олександрійці обрали вищезгаданого Єрофія II (1847-1857 рр).
21. Після його смерті олександрійці змирилися і просили Вселенського Патріарха призначити їм наступника Єрофія. З Константинополя був призначений колишній Солунський митрополит Каллінік [20].
22. Керуванням Каллініка (1858-1861 р) олександрійці були незадоволені, спонукали його відмовитися, а коли його помічник, архімандрит Євген Данкос, самочинно захопив владу, знову просили Константинопольську кафедру знищити цю спокусу та дати їм нового Патріарха. Константинополь дав бувшого Кізікського митрополита Якова.
23. Цей Патріарх Яків II (1861-1865 рр.) підняв проти себе деякі парафії і поїхав шукати допомоги у Константинополь. В дорозі він помер у 1865 р [21].
24. Багаторічні партійні чвари і суперечки, що почалися в Олександрійській Церкві продовжували давати привід до нових і нових апеляцій до Константинопольського авторитету. Так, проти обраного в Патріархи Фиваїдського митрополита Никанора (1866-1867 рр.) підняв партійний рух названий вище архімандрит. Євген Данкос та домігся від Константинополя призначення його до митрополита Никанора правителем справ – «епітропом» та майбутнім його наступником – місцеблюстителем (τοποτηρητής). Партія Никанора не прийняла його і обрала епітропом афонського ченця Ніла, поставів його на кафедру Пентаполя. Але проти цього повстав Константинопольський Патріарх Григорій VI.
Олександрійці теж бунтували. Спори і поділи тривали. Єгипетський уряд звернулося до Високої Порті, і султан наказав Константинопольському Патріарху призначити свого кандидата. Таким чином, влада Вселенського Престолу і закінчила суперечки. Був поставлений на Олександрійську кафедру видатний ієрарх, вже бувший до того часу на Константинопольській кафедрі, Софроні IV (1870-1899 рр.) [22].
Антіохійський Патріархат. У турецький період (з XVI ст.) тут зберігся звичай місцевого обрання Патріархів і саме з арабських кліриків, але воля церковного Константинополя завжди була, так би мовити, на порозі втручання. Відомий Патріарх Макарій (1648-1672 рр.), учасник суду над російським Патріархом Никоном, залишив по собі наступником молодого, 20-річного внучатого племінника Кирила. Синод Константинопольського Патріарха, дізнавшись про це, поставив зі свого боку іншого Патріарха в Антіохію – Неофіта.
25. Тоді Кирило поїхав пояснюватися перед Константинопольським Синодом. Його особисто апеляція мала успіх. Він був визнаний в його сані, але і Неофіт залишений поруч з ним в званні Патріарха Антіохійського. Звичайно, це породило подальші суперечки і послужило спокусою для нових спроб двовладдя.
26. Клірики Митрополії в Алеппо захотіли мати своїм владикою ченця Афанасія, якого відкинув Патріарх Кирила. Тоді вони апелювали до Вселенського, і той Афанасія поставив Митрополитом, а Кирила скинув. Через це Патріархат через переживання сумних і дуже шкідливих чвар, що були використані латинською пропагандою для успіхів так званої Сирійської унії …
27. Смута тривала. Місцевий літописець повідомляє: «Алеппінці по злості та завзятості повстали проти Антіохійського Патріарха Сильвестра (1724-1766 рр.) і, витративши багато грошей, принесли на нього скаргу Високій Порті, а тому звільнилися від підпорядкування йому». Така скарга рівносильна апеляції до Вселенського Патріархату, бо справа за належністю надходила до Константинопольського Патріарха з його Синодом. Тому, літописець і додає, «це сталося через Паїсія, Патріарха Константинопольського, і Хрисанфа Єрусалимського, який не любив Сильвестра».
Після смерті Патріарха Сильвестра (у 1766 р.) Вселенський Патріарх Самуїл, під приводом припинення смути, без попиту Антіохійської пастви, послав їй готового Патріарха з Константинополя, Филимона. Филимон був з арабів. Але відразу після його смерті у 1767 р., Патріарх Самуїл послав в Дамаск нового Патріарха вже з греків – Данила. І з того часу аж до кінця XIX ст. греки займали Антіохійську кафедру, а до половини XIX ст. і обиралися Константинополем.
28. Так, ще в 1850 р., після смерті Патріарх Мефодія, формула звернення Антіохійського кліру до Вселенського свідчила, що вони «благають Синод Константинопольського Патріарха» призначити їм Патріарха зі столичних кліриків [23].
Але потім незабаром розпочалася національна арабська боротьба за оволодіння всіма кафедрами, яка закінчилася перемогою арабів у 1899 р. з обранням та затвердженням на Антіохійським престолі Мелетія Думані – араба.
Останній Антіохійський Патріарх з греків Спиридон (1891-1897 рр.), був позбавлений влади Собором Антіохійського арабського єпископату за недостатню старанність у справі підняття арабській освіти, апелював до Константинопольського престолу. І Константинополь два роки без успіху боровся за застарілий привілей греків [24].
29. Єрусалимська Патріархія. З запровадженням турецького панування в Палестині скінчилося і самостійне обрання в Єрусалимі Патріархів з арабів. По смерті Патріарха Дорофея-араба (у 1534 р) Константинополь провів на Єрусалимську кафедру грека – Германа, а незабаром і обиратися тільки з греків, і поставлятися, і навіть постійно жити стали предстоятелі Єрусалиму у Константинополі, так що протягом двохсот років Єрусалим рідко бачив своїх Владик. Єрусалимське подвір’я у столиці Туреччини стало їхньою резиденцією, а самі вони перетворилися як би в членів Синоду при Вселенському Патріарху. Не дивно, що Константинопольські Патріархи робили спроби скасувати і без того звужені автокефальні права єрусалимських ієрархів. Живучі в Константинополі, вони обирали собі наступників. Вселенський Патріарх Констанці I (1830-1834 рр.) хотів і цього їх позбавити. Спробу повторив Патріарх Герман IV у 1845 р., але під тиском російської дипломатії, вона була усунена: право обрання Патріархів на місці, в Єрусалимі, було приведено в дію, і обраний тоді Патріархом Кирило II (1845-1872 рр.) відновив нормальний спосіб життя єрусалимських патріархів у своєму кафедральному місті Єрусалимі [25].
30. При виникненні греко-болгарської схизми (1872 р.) Патріарх Кирило II розійшовся з крайніми елліністами. Тоді Святогробське братство, разом з Вселенською Патріархією скинуло його з кафедри.
31. Але арабська партія Єрусалимського Патріархату, яка симпатизувала Патріарху Кирилу, не бажала приймати його наступника Прокопія (1873-1876 рр.) і бомбардувала апеляціями і турецький уряд, і Константинопольського Патріарха Йоакима II, та домоглася того, що Прокопій змушений був піти з кафедри [26].
32. Сучасний нам Патріарх Даміан (1897-1931 рр.), на початку свого управління, за свою поступливість арабам видалявся з кафедри своїм Синодом, при цьому Синод писав Вселенському (патріарху) і там знаходив підтримку. Лише в 1909 р., Даміан був визнаний з боку Константинополя і тільки тоді твердо зайняв своє місце.
33. Синайська Архієпископія. Її Ігумени-Архієпископи зазвичай по обранні братством монастиря Синайської гори, Раїфи і Джуванїі, поставляються Єрусалимським Патріархом. Але, ось, Ігумен Архієпископ Кирило Візантій (1859-1867 рр.) не захотів мати зв’язку з Патріархом Єрусалимським Кирилом II та звернувся за поставленням до Константинопольського Патріарха. А коли його звинуватили у неправильній витраті коштів монастиря, за судом він звернувся знову до Константинопольського Патріарха. За цю зневагу первинного зв’язку з Єрусалимом, Патріарх Кирило II засудив та скинув Кирила Візантія. Але той встав під захист Вселенської кафедри. Турецький уряд, проте, вирішив справу на користь Єрусалимського Патріархату, та у 1867 р. був в Єрусалимі навіть місцевий Собор, який постановив, що в разі зіткнення Автокефальних Церков єдиним незаперечно-найвищим суддею повинен бути Собор Вселенський [27].
Це безперечне абстрактне правило, при нездійсненності частих Вселенських Соборів, анітрохи не перешкоджає у щоденній практиці шукати для апеляції авторитету найближчої кафедри, якою за сукупністю різних переваг і є зазвичай кафедра Константинополя.
Показова серія казусів самого останнього часу.
34. Кіпрська Церква, вражена подіями грецького повстання в 1933 р проти британської влади, звернулася за допомогою до Константинополя, і Вселенський Патріарх посилав до Англії Геннадія, Митрополита Іліопольского, клопотати за Кіпрських ієрархів.
35. Російська Церква в особі новообраного Патріарха Тихона в 1918 р, сповіщаючи Вселенського Патріарха про всіх великих змінах останнього року, які у ній відбулися, скрадилася про незаконну форму відділення від неї Грузинського Екзархату і у цьому, на перших порах, отримала схвальний відгук та підтримку Константинополя.
36. Коли відбувся розкол обновленців, то у 1922-23 рр. і Патріарша Церква, і обновленці однаково апелювали до Константинопольській Патріархії.
37. Українська Ієрархія у Радянської Росії теж намагалася знайти підтримку в Константинополі.
До Вселенського Патріарха звернулися за легалізацією своїх канонічних положень новостворені Церкви:
38. Фінляндська.
39. Естонська.
40. Польська.
41. Чехословацька (Єпископа Саватія).
42. Від Константинопольського Патріарха домагалася визнання своєї відновленої автокефалії і Грузинська Церква та отримала його.
43. У цьому, 1936 році, і Латвійська Церква отримала свого єпископа через Екзарха Константинопольського Патріарха Германа, митрополита Фіатирського.
Наведеній серії прикладів, що не претендують на вичерпну повноту, ми вважаємо, достатньо, щоб визнати головну роль Константинопольського Патріархату у нашому Східному Православ’ї, не тільки як археологічний факт минулого, а й як живий діючий закон. Питання лише у правильному його тлумаченні та застосування для подолання ненормальної роз’єднаності окремих національних Церков.
Категорія: Загальноцерковні новини
