Богословський аналіз першого твору Іоанна Вишенського «Тобі, котрий мешкає в землі, що зветься Польська….»
У пропонованій статті зроблено спробу проаналізувати та осмислити саме богословський, а не тільки художній, як це прийнято століттями, характер першого твору старця-полеміста Іоанна Вишенського. Це спроба по новому переосмислити роль та цінність цієї непересічної особистості для українського богослівˊя.
Ключові слова: Церква, Вишенський, Афон, старець, істинна.
This article attempts to analyze and comprehend of theological, not just the art, as is accepted for centuries, the first writing of the elder- controversialist John Vyshensky. This new attempt to rethink the role and value of this outstanding personality for Ukrainian theology.
Keywords: Church, Vishensky, Athos, elder, truth
Старець Іоанн Вишенський увійшов в історію нашого народу, як ревнісний захисник православної віри і святоотцівського насліддя. Його емоційні послання проникнуті справжньою любовˊю до благочестя. Особливий стиль творів подвижника сильно вплинув на розвиток полемічної літератури на зламі XVI-XVII ст. Попри таку значимість для історії та культури майже невідомими залишаються факти про його становлення, як монаха, як подвижника святої гори Афон. Саме з цієї духовної скарбниці він черпав натхнення для своїх послань, і завдяки чому вони зберегли свою актуальність і до нині.
В тяжкі політично та складні економічно роки, зазнаючи військової агресії від свого «північного сусіда», терплячи експансію від закордонної Церкви, нашому народові потрібні лідери, потрібні провідники, потрібні яскраві приклади духовної стійкості та активної життєвої позиції. Яскравим прикладом праведного та жертовного шляху задля свого народу та свого ближнього є постать Іоанна Вишенського. Він унікальний по силі духа та масштабності. Його слід розглядати не лише в контексті його полемічної діяльності, а й у контексті його духовного життєвого шляху, у контексті його впливу на духовенство та суспільство, адже сучасники, ще за час його земного життя, називали його «великий старець Іоанн Вишенський святогорець» [1, с.35].
«Давно відшуміли пристрасті, якими кипіла українська земля на зламі XVI-XVII ст. То був час великих катаклізмів і духовних змагань, адже ренесансні віяння ламали звичний теїстично-схоластичний спосіб мислення. Не дивно отож, що постать Івана Вишенського здається нам суперечливою. Як пише сучасний дослідник І. Паславський: «в його світогляді дивовижно переплелися погляди суспільно передові і релігійно-консервативні, новітні й традиційні. Поруч із гнівним засудженням паразитизму духовенства знаходимо в нього палку апологію чернецтва, поряд із гнівним протестом проти визиску й приниження «шевців, сідельників і кожум’яків» — погорду до всякого ремесла і будь-якої суспільно корисної праці, поруч з закликами до активної боротьби з поневолювачами — проповідь суворого аскетизму й відчуженості, поряд з глибоким демократизмом соціального ідеалу — консерватизм у поглядах на науку, освіту і суспільний прогресс взагалі. Усі ці суперечності-данина часу, в який жив полеміст». – пише дослідник та перекладач його творів Валерій Шевчук[2, с.9 ].
Видатний український письменник, поет, публіцист, перекладач, учений, громадський і політичний діяч Іван Якович Франко, який у свій час присвятив старцю-полемісту однойменну поему, писав : « Іоанн Вишенський, безперечно, належить до самих оригінальних проявів південно-руської літератури. Прихильник консервативних та аскетичних поглядів у справах релігії та громадськості, у літературі він являється одним із яскравіших представників епохи Відродження зі сторони мови, форми та духу творів. Строгий аскет, «свят, муж и зело любяй бессловесіе», являється палким пропагандистом на кшталт Гуттена, і кидає в народ свої палкі послання, звертаючись до грамотних і не грамотних на мові сильній, енергійній і майже для них зрозумілій.
Запеклий ворог всяких «хитрих диалектических силлогизмов» і мирської премудрості, він дуже вправно користується зворотами риторики і створює досить багатий, широкогранний та квітучий стиль, який у нашій древній літературі поступається хіба що, тільки одному «Слову о полку Игореве»… Строгий викриватель мирського життя та його спокус, знає це життя настільки тонко і до найменших вигинів, і знає його не з розповідей , а з власного досвіду…
Це були палкі полемічні памфлети, які були розраховані на безпосередню свою дієвість. Аргументи, якими він захищає православ’я не відрізняються ні новизною ні глибиною; інколи він навіть не трудився над пошуком відповідних аргументів, проте кидав у народ метку кличку, пластичний жарт чи параболу, чітко знаючи, що така зброя на прості уми майже завжди діє переконливіше чим тонкі богословські резони. Всього цього для наступних поколінь було недостатньо; з точки зору схоластики послання Івана Вишенського були не щось більше, чим яскрава імпровізація, а ніяк не вчені трактати… Ідеал Івана Вишенського був забутий та залишений, проте його метод був прийнятий і розвивався з більшою чи меншою послідовністю» [3, с.318-326].
Пантелеймон Куліш про Іоанна Вишенського та його наступників писав наступне:
«Ці відлюдники виснажували себе постами, чуваннями, тяжкою працею та відреченням; вони ховали себе заживо, відрікаючись від принад світу цього, від ненависного для них княжо-воєнного устрою повного грабунку та різні. Бажанням кращого вони зробили неоціненну послугу для Руської землі. Ця ревнісна і неприступна для посторонніх нетерпимість зберегла здорову, дівствену чистоту Церкви Провославної …, як сторожу моральності віку майбутнього »[4, с. 286].
З приведених вище прикладів можна зробити висновок, що духовне насліддя Іоанна Вишенського навіть до цього часу є не до кінця зрозумілим та осмисленим. Одна із причин цього криється в тому, що більшість дослідників вивчали твори старця у відриві від візантійського святоотцівського богослівя під впливом якого і формувався світогляд автора і у категорії якого він мислив. Ми бачимо, що насліддя афонського подвижника пробують розглядати з точки зору літературно-соціальних та суспільно-політичних позицій, але варто зазначити, що такий підхід не до кінця правильний, чи точніше не повний.
Писання Іоанна Вишенського проникнуті святооцівським духом, він цитує не лише Священне Писання, але і твори видатних отців Церкви: Діонісія Ареопагіта, Василія Великого, Іоанна Золотоуста, Іоанна Ліствечника, Григорія Богослова, Симеона Нового Богослова, Григорія Синаїта, Ісака Сиріна, Григорія Палами, Епіфания Кіпрського та Іоанна Дамаскіна [5, с. 142] .
Самою поширеною хибною думкою є те що старець категорично виступав проти науки та відстоював думку про необхідність залишатися не грамотними і не просвіченими. Такий погляд досить полегшує образ трактовки його творів. Але перед тим як перейти до безпосереднього розгляду зазначеного нами твору варто відмітити, що характерною рисою суспільства середньовіччя є його невідˊємність від релігії. Культурне, соціальне и навіть політичне життя людини того часу було наповнене релігійним впливом – Церква була центром середньовічної культури.
І ось відповіддю на заклик святителя Мелетія І Пигаса, папи і патріарха Олександрійського, місцеблюстителя Константинопольського патріаршого престолу старець Іоанн пише своє перше послання до тих, хто «…мешкає в землі, що зветься Польська, всякого віку, стану, і влади. Народу руському, литовському і лядському, що в розділених сектах та вірах усіляких перебуває…» . З тексту листа святителя Мелетія до Іоанна Вишенського ми бачимо, що владика закликає подвижника залишити пустинне життя і уподібнившись Іллі-пустинножителю, який викривав нечестивого царя Ахава та жерців Єзавелі, стати на шлях захисту православ’я в Україні. Послання старця Іоанна повинні була стати підґрунтям його майбутнього приїзду на рідну землю.
«…Де-бо нині в Лядській землі віра, де надія, де любов, де правда і справедливість суду, де покора, де євангельські заповіді, де апостольська проповідь, де закони святих, де збереження заповідей, де непорочне священство, де хрестоносне життя іноче, де просте благоговійне і благочестиве християнство?… Замість євангельської проповіді, апостольської науки, закону святих, установлення цноти й доброчесності християнського сумління тепер мають владу у дворах Христа-бога поганські учителі, Арістотелі та, Платони, й інші подібні їм машкарники й комедійники. Замість смирення, простоти й убогості панують гордість, хитрість, махлярство і лиходійство. Замість суду й правди панують брехня, кривда, облудність, суперечки, наклепи, лицемірство, облесність, насильство антихристове. Замість віри, й надії, і любові панують безвір’я, відчай, ненависть, заздрість і мерзота. А замість доброчесного життя конечна розпуста, плюгавство й нечистота гидка панує.
Покайтесь отож, усі жителі тієї землі! Покайтеся, щоб нагло від скорого божого гніву не загинули подвійною смертю: і вічною, й дочасною…»[6, с. 36].
У цьому уривку потрібно правильно зрозуміти автора, він не відкидає науки і зовнішніх знань, якщо вони вірно сприймаються людиною і не є її самоціллю і культом, а покликані допомогти духовному вдосконаленню. Він на власному досвіді переконався, що для того щоб вивчати світські науки та філософію спершу потрібно пройти науку внутрішню, яка веде до пізнання Бога, а вже опісля, окріпнувши духовно і здобувши необхідний досвід і знання, збагачувати свій світогляд читанням суперечливої літератури. Про непохитність його думки свідчить нам багатовіковий досвід Церкви, і на прикладі нашої історії бачимо, що інший гностичний шлях веде до запустіння душ, закамˊянілості сердець і неправильного розуміння світу і буття взагалі. Ю. Пелешенко у своїх дослідженнях української літератури зрівнює Іоанна Вишенського з святителем Григороєм Паламою, який також вчив, що пізнання світу цього можливе лише шляхом «розуму Христового», завдяки якому можна наблизитися до пізнання істини. Можливості людського розуму досить обмежені тому й істина людська також обмежена, абсолютна ж істина досягається лише при просвічені душі божественним світлом. Український письменник вважає головною ціллю людини осягнення Божественної істини шляхом містичного споглядання, і ця істина, на думку автора, являється вершиною мудрості, добра та блага[7, с.228].
Аналізуючи твір бачимо, що полеміст викриває падіння моральності у вищих прошарках суспільства Речі Посролитої, бачимо, як закликає слідувати простоті Христової. Сокрушаючись від безвіря свого улюбленого народу призиває до розповсюдженню у рідному краї православного вчення, духу та подвигу. Споглядаємо як мужньо викриває братів у вірі, тобто священиків та іноків, які за словами Іоанна Вишенського «женуться за теперішнім віком, щоб його благами задовольнитися та насититися». В основі повчання афоніта лежить ідея христоцентричності у якій єднання з Христом являється ціллю і змістом життя. Розуміючи не правильний вектор у якому рухається українське духовенство говорить досить різко: «…Хай прокляті будуть владики, архімандрити й ігумени, котрі монастирі привели до запустіння і починили собі із святих місць фільварки..».
Попри викривальний та подекуди досить різкий характер твору, афонський старець Іоанн Вишенський пише своє послання у дусі справжнього послідовника божественно вчителя Господа і Спаса нашого Ісуса Христа. Вже з першої сторінки він голосно взиває : «Покайтесь отож, усі жителі тієї землі!… Покайтеся, доки на покаяння маєте ще час…». Найбільший, за словами Ісуса Христа, серед народжених на землі Передтеча та Хреститель Іоанн також не говорив до народу, який забув істинного Бога, новітніми богословськими трактатами, а щиро закликав покаятися та приготувати стежки своєї душі для Месії. Мойсей, який волів вмерти за свій народ, також не стяжав мудрості світу цього, але «лицем до лиця» спілкувався з Творцем і прийняв від нього Закон у заповідях. Тому і нашому народові був явлений викривач негідних думок та таємних вчинків, подвижник, який залишив свій подвиг усамітнення та безперервної Ісусової молитви і повернувся у світ для того, щоб хоча б монастирі свої Батьківщини зробити наріжним каменем та оплотом православ’я. І це лише перший твір, перший трактат у якому простою, подекуди різкою риторикою, відкривається духовний світ монахів ісихастів, стяжателів благодаті і наслідників Отців Церкви.
Насліддя старця Іоанна – безцінна духовна та літературна скарбниця, яка у наш час стає актуальною і потребує більш глибшого богословського вивчення і відродження.
Категорія: Духовне читання, Загальноцерковні новини, Статті
