ДЕЩО ПРО РІЗДВЯНІ БОГОСЛУЖІННЯ
Щороку, 25 грудня за старим стилем, а 7 січня за новим, наша Свята Православна Церква відзначає одне з найбільших християнських свят – Різдво Христове. У церковно-слов’нських богослужбових книгах це свято має дещо об’ємнішу назву – „Єже по плотi Рождество Господа Бога i Спаса нашего Іісуса Христа” [4, с. 333]. У цій назві розкривається догматичний зміст свята – воплочення (народження в часі від Пречистої Діви Марії) Другої Іпостасі Пресвятої Тройці – Сина Божого, Споконвічного Отцевого Слова (Ін. 1: 1 – 2). Тому Церква в ірмосі 3-ої пісні першого канону на Різдво Христове стверджує: „Раніше віків від Отця народженому нетлінно Сину, і в останні дні від Діви безмужно втіленому, Христу Богу, взиваймо: Ти, що підніс ріг наш, свят єси, Господи” [7, с. 604].
Народження обітованого Месії було сповіщене ще нашим праотцям Адаму і Єві у раю після їхнього гріхопадіння. Виявляючи Свою безмежну любов до Свого творіння, Бог дає людям обітницю Спасителя, кажучи до змія-диявола: „І ворожнечу покладу між тобою і між жінкою, і між сіменем твоїм і між сіменем її; воно буде уражати тебе в голову, а ти будеш жалити його в п’яту” (Бут. 3: 15). Святі Отці під „сіменем жони” розуміють пророцтво про Спасителя і називають ці слова першоєвангелієм [9, с. 26]. Тому Церква, промовляє: „Через жінку переступ волі Божої стався в роді людському, через Діву визволення і нетління процвіло” (3-ій тропар 3-ої пісні 1-го канону на свято Введення у храм Пресвятої Богородиці) [7, с. 289]. Все старозавітне людство жило в очікуванні Месії, особливо боговибраний ізраїльський народ, із середовища якого мав народитися Син Божий. Кожна сім’я запитувала себе: чи не наш нащадок буде Викупителем і Спасителем. Саме із цієї причини бездітність у Старому Завіті вважалася найбільшим покаранням, тобто у цьому роді вже ніколи не народиться Месія.
„Коли ж настала повнота часу, – пише святий апостол Павло у Посланні до Галатів, – послав Бог Сина Свого (Єдинородного), Котрий народився від жони, був під законом, щоб викупити підзаконних, щоб нам прийняти всиновлення” (Гал. 4: 4 – 5).
Преподобний Максим Сповідник говорить: „Бог Слово, Син Бога і Отця, для того і став Людиною і Сином Людським, щоб зробити людей богами і синами Божими” (25-та глава 2-ої „сотниці”) [2]. У цих словах міститься мета пришестя у світ Месії – спасіння людей, і мета нашого земного життя – обоження.
Готуючи своїх чад до достойної зустрічі Різдва Христового, Мати-Церква встановила сорокаденний піст, який розпочинається із 14/28 листопада, з дня пам’яті святого апостола Филипа, тому його ще називають Филиповим постом або Пилипівкою [8, с. 528].
Про Різдво Христове можна говорити достатньо довго і багато. Події цього свята описали євангелисти Матфей (Мф. 1: 18 – 2: 23) і Лука (Лк. 2: 1 – 20). Чимало відомостей знаходимо в апостольських посланнях. Про нього розмірковували Святі Отці Церкви. Але ми зупинимося на величезній літургічній спадщині Православної Церкви – богослужбових текстах, які мало досліджені у сучасній богословській науці.
Православне богослужіння – це школа благочестя. Воно виховувало і сприяло спасінню не одному поколінню нашого народу. Богослужіння Православної Церкви є живим організмом, частини якого постійно перебувають у постійному зв’язку між собою. Це дуже добре видно на прикладі богослужінь Різдвяного посту, яке з перших днів готує нас до цього величного свята. Воно постійно нагадує нам про швидке наближення Різдва Христового, розкриває його богословський зміст і значення.
Починаючи з першого дня посту, коли Церква вшановує пам’ять святих мучеників і сповідників Гурія, Самона і Авива, (14/28 листопада) богородичні тропарі канону святих мучеників сповнені ідеєю боговтілення, хоча прямих вказівок на його обставини не подають. У них прославляється Всенепорочна Богородиця, Яка „була скинією Премудрости; Він бо благозволив створити Свій храм із Твоєї (Богородиці – О. М.) пречистої крови, на спасіння душ наших” (богородичний 1-ої пісні канону святих мучеників) [7, с. 269]. У наступній пісні канону читаємо: „Джерелом зцілень показав Тебе Той, що увійшов у Твою утробу…” [7, с. 270]. Богородицю, Яка народила Господа, ублажають всі племена людські, „єдину в жонах, що безмужно породила Бога плоттю” [7, с. 270], бо в Неї „вселився вогонь Божества”, і Вона, „як Немовля, годувала Сотворителя і Господа” (богородичний після 3-ої пісні канону святих мучеників) [7, с. 271]. Єдиний і Благий Господь, Який безоднею благости утримує все, у обіймах Богоматері „благозволив бути” (богородичний 5-ої пісні канону святих мучеників) [7, с. 272]. У 6-ій пісні канону Божа Матір порівнюється із чистою лілією, яку знайшов серед тернин Христос: „Тебе єдину знайшов серед тернин, як найчистішу лілею і в долинах квітку, Богомати, Жених премудрий і в Тобі оселився” [7, с. 273]. Богородиця величається як вмістилище Божественної Зорі, що означає Христа: „Ти, Діво, вмістила Божественну Зорю, і стала причасною Сяйва, як дзеркало світлосяйне; благословенна Ти в жонах, всенепорочна Владичице” (богородичний 7-ої пісні канону святих мучеників) [7, с. 274].
У богородичному 8-ої пісні цього ж канону Церква сповідує догмат боговтілення та прийняття Христом людської природи: „У двох природах Ти народила видимого Христа, Який ясно носить єдину складну Іпостась – Божества і людства, що істинно з’єдналися в народженні… ” [7, с. 274]. Ці слова, немов би доповнюють віровизначення Святих Отців IV Вселенського Собору, спрямоване проти єретиків монофізитів, котрі визнавали у Христі одну Божественну природу, відкидаючи людську.
Завершує нагадувати про боговтілення та про народження Спасителя богородичний 9-ої пісні канону першого дня Різдвяного посту: „Бажаючи прийти у плоті, Слово, що все прикрасило, оселилося в Тобі, знайшовши Тебе єдину найсвятішою з усіх, і воістину явило Тебе Богородицею, Мати Діво” [7, с. 275]. Споконвічне Слово Боже (Ін. 1: 1), Яке, за словами царя і пророка Давида, брало участь у творінні світу видимого і невидимого і його прикрашенні: „Словом Господнім сотворено небеса і духом уст Його – вся сила їх” (Пс. 32: 6), оселилося в утробі Богоматері.
Можна було б продовжити і далі наводити численні приклади того, як у всі дні Різдвяного посту в богородичних розкривається догмат боговтілення та прославляється Пресвята Богородиця, але цей період (посту) має інші окремі моменти, які наближають нас до Різдва Христового, і на які необхідно звернути увагу.
Так, не випадково Церква визначила в цей проміжок часу вшановувати Введення в храм Пресвятої Богородиці (21 листпада / 4 грудня). В богослужінні свята, Богородиця, Яка вводиться до Єрусалимського храму, називається „священною тінню”, „одушевленним кивотом, що вмістив невмістиме Слово”, „оселею Божою” (1-ша стихира на „Господи, взиваю…” в день свята Введення) [7, с. 278], найсвятішим храмом святого Бога нашого, „що освячує все входом Своїм і обожує упалу людська природу” (4-та стихира на „Господи, взиваю…” в день свята Введення) [7, с. 279]. Діва Марія у цей день вводиться до храму, „щоб стати божественним престолом Владики всіх, і палатою, і світлоносною оселею” (6-та стихира на „Господи, взиваю…” в день свята Введення) [7, с. 279], щоб „виховуватися в оселі Його, в скинії Божій, для раніше віків Народженого від Отця на спасіння душ наших” (1-ша стихира на літії в день свята Введення) [7, с. 282]. Первосвященик Захарія називає трьохлітню Діву „дверима Господніми”, бо „народиться від Тебе Бог Слово” (1-ша стихира на стиховні в день свята Введення) [7, с. 283]. В цей день Іоаким і Анна радіють, „бо народили Ту, Яка Творця народить” (3-тя стихира на стиховні в день свята Введення) [7, с. 284]. „Сьогодні храм одухотворений, і великого Царя, в храм входить, щоб приготувати Йому оселю Божественну” (стихира після 50-го псалма в день свята Введення) [7, с. 286].
Та кульмінаційний момент святкового богослужіння припадає на канон. У це свято ми по-справжньому відчуваємо присутність Різдва Христового, коли вперше починає співатися катавасія, яка розпочинається словами „Христос народжується”. Її можна буде почути на всіх славослівних і полієлейних службах, а також на Всенічному бдінні аж до віддання свята Різдва Христового (31 грудня / 13 січня).
У катавасіях розкривається богословсько-історичний зміст Різдва Христового. „Христос народжується – славте; Христос з небес – зустрічайте; Христос на землі – підносьтеся. Співайте Господу, вся земле, і радісно оспівуйте, люди, бо Він прославився” (ірмос 1-ої пісні канону на Різдво Христове) [7, с. 288]. Ці слова закликають нас зустріти Богомладенця Христа і, засвоюючи плоди Його спасительного подвигу, самим підноситися на небо.
Ірмос 3-ої пісні Різв’яного канону вказує на божественне і таємниче походження Месії, Який „раніше віків від Отця народжений нетлінно” [7, с. 290]. Тоді як ірмос 4-ої пісні Різв’яного канону вказує на земне походження Ісуса Христа, Який був нащадком псалмоспівця Давида, сина Єсея: „Жезл із кореня Єсеєвого і цвіт від нього Христе, народився Ти від Діви, хвальний, від гори, осіненої зеленню; прийшов Ти, воплотившись від безневісної, безтілесний і Боже; слава силі Твоїй, Господи” [7, с. 292 – 293]. Діва Марія – Мати Божа – походила із роду Давида: „Прославляються святі Давид і Єсей, і Іуда шанується; бо із їхнього кореня проріс плід, Діва чиста, із Неї ж народився предвічний Бог” (2-ий тропар 8-ої пісні 2-го канону на Введення) [7, с. 300].
Ірмоси 5 – 8 пісень розкривають Старозавітні прообрази про прихід Христа. Ірмос 5-ої пісні Різв’яного канону співзвучний зі словами пророка Ісаї (Іс. 9: 6) і називає Месію Великої Ради Ангелом: „Бог Сий миру, Отець щедрот, великої ради Твоєї Ангела, що мир подає, Ти нам послав…” [7, с. 294]. У 6-ій пісні того ж канону нетлінне народження Богородицею Сина Божого порівнюється із неушкодженим перебуванням пророка Іони в утробі кита (Іона. 2: 1 – 11): „З утроби вивергнув морський звір Іону, якого прийняв; Слово ж, що оселилось у Діві і плоть прийняло, пройшло, зберігши Її нетлінною. Той, Кого не торкнулося тління, ту, що народила, зберіг неушкодженою” [7, с. 296]. Приснодівство Богородиці стверджує ірмос 8-ої пісні, який пояснює події, описані пророком Даниїлом, котрі відбулися за 600 років до Р. Хр. (Дан. гл. 3): „Чудо надприродне росоносна піч прообразувала: як не опалила юнаків, так не опалив Діву вогонь Божества, що ввійшов в Її утробу…” [7, с. 301].
Ірмос 9-ої пісні звіщає про божественне приниження: невмістимий Господь покладається у вертепі для тварин безсловесних, а Богородиця уподібнюється престолу херувимському: „Таїнство дивне бачу і преславне: небо – вертеп; престіл – херувимський – Діву; ясла – вмістилище, де возліг невмістимий Христос Бог…” [7, с. 304].
Через дев’ять днів після Введення до храму Пресвятої Богородиці ми звершуємо день пам’яті святого апостола Андрія Первозванного (30 листопада / 13 грудня). Його апостольство розпочинається тоді, „коли з’явилося іпостасне Сяйво слави Отчої” (1-ша стихира на „Господи, взиваю…” в день св. ап. Андрія Первозванного), „коли Всесвяте Слово воплотилося” (1-ша стихира на „Господи, взиваю…” в день св. ап. Андрія Первозванного) [7, с. 342]. Богомудрий Андрій перший знайшов Того, „Хто заради милосердя одягнувся в наше єство” (2-га стихира на стиховні в день св. ап. Андрія Первозванного) [7, с. 349]. У святковому богослужінні Первозванний Апостол іменується не просто учеником Ісуса Христа, а він „був учеником Того, Хто був народжений неплідною, коли дівственне Різдво засяяло” (3-тя стихира на „Господи, взиваю…” в день св. ап. Андрія Первозванного) [7, с. 343]. У цих цитатах ми змогли побачити присутність думки про наближення Різдва Христового, проте це ще не все.
Головною передріздвяною особливістю цього свята є богородичні після стихир, які переносять нас у вифлеємські події, що відбувалися майже дві тисячі років тому. За Уставом в цей день належить служити Всенічне бдіння, яке передбачає після стихир на „Славу” співати воскресні богородичні на глас „Слави” із 1-го додатку. Проте ми бачимо своєрідне „відхилення” від Уставу. Так, у цей день після стихир на „Господи, взиваю…” співається стихира „передсвята” (хоча за Уставом воно розпочнеться тільки з 20 грудня / 2 січня): „Ісає, радій, Слово Боже прийми і провісти Діві Марії, що купина горітиме і не згорить від вогню Божества; Вифлеєме, благоприкрасся; відкрий две¬рі, Едеме; волхви, йдіть, щоб побачити Спасіння, в яслах сповите, Яке показала зірка над вертепом, Життєдавця Господа, що спасає рід наш” [7, с. 343]. Її зміст не має жодного відношення до святого апостола Андрія. Нею Новозавітна Церква закликає радіти Старозавітного пророка Ісаю, який провістив народження Еммануїла від Діви: „Ось Діва в утробі прийме і народить Сина, і наречуть ім’я Йому: Еммануїл” (Іс. 7: 14). Тут розкривається прообразне значення тернового куща (неопалимої купини), якого бачив пророк і боговидець Мойсей на горі Хорив (Вих. 3: 1 – 4). Як кущ горів і не згоряв, так Богородиця до Різдва і після нього залишиться Дівою. У цій стихирі Церква закликає Вифлеєм приготуватися до зустрічі із Христом, а також звертається до Едему, щоб відкрив свої двері, які були зачинені після гріхопадіння: „І поставив на сході біля саду Едемського Херувима і полум’яний меч, який обертався навколо, щоб охороняти путь до дерева життя” (Бут. 3: 24). Кінцівка стихири пов’язана із євангельськими подіями Різдва Христового – поява зірки над ветепом та поклоніння волхвів (Мф. 2: 1 – 2).
Піснеспівом подібного зміту завершуються стихири на стиховні: „Йосифе, скажи нам, як ти, прийнявши Діву із святого святих, приводиш її, Яка мала в утробі, до Вифлеєма? Я, – промовляє, – пророків дослідив і, відповідь прийнявши від ангела, переконався, що Марія народить Бога незбагненно; до Нього ж на поклоніння прийдуть волхви зі сходу і принесуть чесні дари. Ти, Господи, що воплотився, слава Тобі” [7, с. 350]. Зміст цієї стихири перегукується із подіями, описаними святим апостолом і євангелистом Матфеєм (Мф. 1: 18 – 20) та Лукою (Лк. 2: 4 – 7).
Подіям Різдва Христового присвячена і стихира перед Великим славослів’ям, яка призиває все творіння прославити „невечірнє Світло, що приходить народитися”: „Стань, Вифлеєме, Божою митрополією, бо Світло невечірнє приходить до тебе, щоб народитися. Ангели, дивуйтеся на небесах; люди, прославляйте на землі; волхви із Персіди, славні дари принесіть; пастирі, заграйте трисвяту пісню. Все, що дише, нехай хвалить Господа” [7, с. 376].
Привертає увагу і особливість канону у цей день. За Уставом, при полієлейній службі і Всенічному бдінні (крім двонадесятих свят і воскресних днів) у дні пам’яті святих на Утрені передує канон Богородиці з ірмосом „Воду пройшовши наче сушу…”; (перший тропар – „Многими опанований напастями…”). Його можна знайти в додатках Октоїха, в чині Загального молебеня (Часослов, К., 2000), у Недільному правилі перед Св. Причастям (Молитовник, К., 1997 – 2007).
Проте особливістю досліджуваного нами періоду є те, що, замість звичного, читається окремий богородичний канон з ірмосом „Пісню перемоги співаймо всі Богу…”. У ньому різдвяний мотив поєднаний із покаяльним або переважає над ним. Для прикладу-порівняння процитуємо лише перший тропар: „Ти єдина в літо породила безлітного Сина втіленого, всесвята Пречиста, зціли всі довголітні пристрасті всестрасної моєї душі” [7, с. 352].
На період Різдвяного посту припадає ще одне велике свято на честь святителя Николая, Архиєпископа Мир Лікійських, Чудотворця. Його ми відзначаємо 6 / 19 грудня. Устав богослужіння цього дня ідентичний до служби апостолу Андрію Первозванному. Особливим є лише зміст богослужбових текстів, які продовжують нагадувати про народження Месії, що зветься Христос.
Стихири на „Господи взиваю…” знову ж таки закінчуються піснеспівом „передсвята” (хоча до нього залишається ще 14 днів): „Вертепе, прикрасься, бо Агниця гряде, несучи в лоні Христа; ясла, прийміть Того, Хто словом спас від безсловесних діянь нас, земнородних; пастирі, на сопілках граючи, свідчіть про чудо величне; волхви з Персії, принесіть золото, і ливан, і смирну Царю, бо явився Господь від Діви Матері. Перед Ним же, схилившись, як раба, Мати поклонилася і, тримаючи Його на руках Своїх, промовляла: як Ти, Бог, оселився в Мені, або як виріс у Мені, Спасителю Мій і Боже?” [7, с. 415].
Цього дня літійні стихири теж закінчуються піснеспівом різдвяного змісту: „Сионе, торжествуй, Єрусалиме, веселися, граде Христа Бога, візьми Творця, що у вертепі в яслах умістився; відкрийте мені врата, і, ввійшовши в них, побачу немовля, повите пеленами, Того, що руками тримає творіння; Його ж оспівують ангели безперестанними голосами, Життєдавця Господа, що спасає рід наш” [7, с. 420].
Стихири на стиховні закінчуються розмірковуванням над „страшним таїнством, що на землі звершується” – народженням Господа нашого Ісуса Христа: „Безневісна Діва, звідкіля Ти прийшла? Хто наро¬див Тебе? Хто мати Твоя? Як Ти носиш Творця на руках? Як не зотліла Твоя утроба? О, велике і пре¬славне на Тобі страшне таїнство, що на землі звер¬шується, Всесвята. Підготовлюємо Тобі, Господи, на землі вертеп, і з небес просимо послати зірку, волхви приходять зі сходу землі на захід, щоб бачити Спасін¬ня людей, що повивається пеленами в яслах” [7, с. 422].
Після хвалітніх стихир на „І нині…” ми прославляємо Пречисту Матір, що народила Царя і просимо сподобити нас Царства Небесного: „Засурмімо пісні сурмами: Цариця Мати Діва, прийшовши з неба, вінчає благословенням тих, хто оспівує її. Царі і князі нехай збираються, щоб прославити в піснях Ту, що народила Царя, Який раніше смертю ув’язнених благозволив чоловіколюбно визволити. Пастирі і ученики Доброго Пастиря, зійшовшись, прославмо Пречисту Матір; світильник золотосяйний, світлоносну хмару, ширшу за небеса, одухотворений кивот, вогненний престіл Владики, стамну золоту з манною, зачинені двері Слова, всіх християн заступницю піснями благозвучними оспіваймо і так промовмо: Палато Слова, сподоби нас, смиренних, Небесного Царства, бо ніщо не неможливе для Твого заступництва” [7, с. 442].
Богородичний канон також розпочинається ірмосом: „Пісню перемоги співаймо всі Богу…”. Проте тропарі за своїм змістом відмінні від тих, що в богородичному каноні на честь апостола Андрія Первозванного. У них славослівно-різдвяний мотив більш відчутно домінує над прохально-покаяльним: „Ти Премудрости Безодню народила, подай мені краплю мудрости, бо Ти, Пречиста, виточуєш джерело благодатне, щоб я оспівував безодню Твоєї благодаті” [7, с. 425].
9 / 22 грудня Православна Церква святкує Зачаття святої Анни, коли зачала Пресвяту Богородицю. Весь літургіко-богословський зміст цього свята можна передати словами тропаря: „Нині безпліддя пути розриваються, Іоакима бо і Анну почув Бог, і обіцяє, що від них понад надію народиться Богоотроковиця, з Якої народиться Сам неописаний і стане Людиною, ангелам повеліваючи взивати до Неї: радуйся, Благодатна, Господь з Тобою” [7, с. 452]. Все богослужіння цього дня пройняте думкою про зачаття Тієї, „Яка народить Сотворителя всіх” (літійна стихира на „І нині…” в день свята Зачаття…) [7, с. 450]. Прямих вказівок на наближення Різдва Христового у святкових піснеспівах немає, проте Богоотроковиця іменується „престолом царським нерушимим, домом, в якому оселився Вишній” (1-ша стихира на „Господи, взиваю…” із малої вечірні) [7, с. 445], Дівою, „що хоче народити Бога плоттю” (1-ша стихира на „Господи, взиваю…” із великої вечірні) [7, с. 446] тощо.
Як не дивно, але на богослужбовий час Різдвяного посту припадає пам’ять більшості Старозавітних пророків, які жили задовго до народження Христа і провіщали Його пришестя.
Так, 19 листопада / 2 грудня Церква вшановує пам’ять святого пророка Авдія (ІХ ст. до Р. Хр.), який „передбачив майбутнє спасіння народів” (3-ій тропар 3-ої пісні канону пророку Авдію) [5, с. 85]. Він „проповідував від Сиону Спаса пришестя” (3-ій тропар 4-ої пісні канону пророку Авдію) [5, с. 85]. Ці тропарі канону переповідають слова із книги пророка Авдія (Авд. 1: 15 – 17; 1: 21).
1 / 14 грудня ми святкуємо день пам’яті святого пророка Наума (VII ст. до Р. Хр.). Він був сучасником пророка Ісаї і пророкував про відновлення величі Якова (Наум. 2: 2). Це віновлення відбулося в Церкві Христовій, яка в цей день співає: „Двері непрохідні пророк бачив Тебе, Діво Пречиста, якими Єдиний пройшов…” (богородичний тропар 7-ої пісні канону в день пам’яті пророка Наума) [3, с. 85].
Наступного дня (2 / 15 грудня) припадає святкування на честь святого пророка Аввакума (VII ст. до Р. Хр.). Він був восьмим із числа 12-ти малих пророків. Його служіння проходило у Юдейському (південному) Царстві, на території якого і народився Месія. Пророцтво про пришестя Христа відобразилося у богослужінні цього дня. Пророк Аввакум „Світло Невечірнє возвістив” (1-ий тропар 4-ої пісні канону в день пам’яті пророка Аввакума), „передбачив Господнє пришестя” (2-ий тропар 5-ої пісні канону в день пам’яті пророка Аввакума) [3, с. 38].
У другій стихирі на „Господи взиваю…” Церква виголошує: „На Божественній сторожі стоячи, чесний Аввакум почув таїнство Твого до нас пришестя, Христе, невимовне…” [3, с. 35]. Трохи згодом ми чуємо: „На Божественній сторожі став єси, блаженний, і зрозумів єси Боже пришестя пророчими очима, Богодухновенний; тому і заспівав єси, Аввакуме, зі страхом: Господи, почув страшне пришестя Твоє і оспівую Тебе, що плоть обтяжену (гріхами – О. М.) від Діви носити захотів” (сідальний після 3-ої пісні канону в день пам’яті пророка Аввакума) [3, с. 37].
Пророк передбачив народження Ісуса Христа в південному Юдейському Царстві: „З півдня Бог, воплотившись, прийшов, як прорік ти…” (1-ий тропар 4-ої пісні канону в день пам’яті пророка Аввакума) [3, с. 39]. Його пророцтво пройшло всі кінці (краї землі – О. М.), „Слова Божественне пришестя нам пророкуючи” (3-ій тропар 6-ої пісні канону в день пам’яті пророка Аввакума) [3, с. 39]. Аввакум „виголосив вселенній від півдня пришестя Боже від Діви”, – читаємо у кондакові пророка [3, с. 39], „проповідував Господа Слави і прорік Його пришестя, яке від Святої Діви було явлене…” (2-ий тропар 9-ої пісні канону в день пам’яті пророка Аввакума) [3, с. 40].
3 / 16 грудня вшановується святий пророк Софонія (бл. 600 р. до Р. Хр.). Йому Господь відкрив настання того благодатного часу, коли явиться Месія, а з Ним – радість, мир і спасіння для всієї землі (Соф. 3: 14 – 15). Він „прорік спасительне пришестя Христа Бога нашого і народам всім спасіння провозвістив” (3-тя стихира на „Господи, взиваю…” в день пам’яті пророка Софонії) [3, с. 99]. У тропарях канону Церква оспівує пророцтво Софонії про прихід Спасителя від Сиону: „Твій прийшов Цар, радій Сионе, і красуйся,… і світ просвітив Сяйвом Свого Божества…” (2-ий тропар 6-ої пісні канону в день пам’яті пророка Софонії) [3, с. 102]. Кондак пророка розкриває зміст його служіння: „Явився єси світлоосяяний Божественним Духом, пророче Софоніє, Боже явлення проголосивши: радій, вельми, дочко Сиону Єрусалимова, проповідуй: це Цар Твій гряде, спасаючи” [3, с. 102].
В ці передсвяткові дні (16 / 29 грудня) молитовно згадується і прославляється пам’ять святого пророка Аггея (бл. 500 р. до Р. Хр.), котрий пророкує „спасительне всім людям визволення” (2-га стихира на „Господи, взиваю…” в день пам’яті пророка Аггея) [3, с. 558], яке звершилося після народження Христа. У першому тропарі четвертої пісні канону на честь пророка Аггея читаємо: „Показав єси із Діви одушевленний і приємний тобі дім Твоєму пророку, Христе, з ним виголошуємо: слава силі Твоїй, Господи” [3, с. 561]. Святий Аггей „Слову Безначальному в останні часи явитися… провозвістив єси явно” (2-ий тропар 8-ої пісні канону в день пам’яті пророка Аггея) [3, с. 562].
Останнім пророком, пам’ять якого звершуємо напередодні Різдва Христового (17 / 30 грудня), є святий пророк Даниїл (VІ ст. до Р. Хр.). У словах пророка Даниїла про камінь, який „відірвався від гори без допомоги рук” (Дан. 2: 1 – 49), Церква бачить пророцтво про прихід Царства Сина Божого і співає: „Даниїл, муж бажань (в слов. пер. „желаний”) у камені, без руки відсіченому, бачив Тебе, Господи, Младенця, без сімені народженого, назвав (в слов. пер. „пронарече”) Тебе, із Діви втілене Слово, незмінного Бога і Спаса душ наших” (стихири на стиховні, стихира на „Слава і нині” в день пам’яті святого пророка Даниїла) [4, с. 5]. У горі, від якої відсікся камінь, Церква бачить прообраз Богородиці, Яка народила Христа: „Гору бачив ти мисленну, Даниїле священнійший, єдину Пречисту Приснодіву Отроковицю, із Неї ж відсікся Камінь наріжний…” (богородичний тропар 1-ої пісні канону святому пророку Даниїлові) [4, с. 5].
В цей день ми просимо, щоб Господь „сподобив нас досягнути і в Господський і чесний день Різдва Христового” (стихири на „Господи, взиваю…”, стихира на „Славу” в день пам’яті святого пророка Даниїла) [4, с. 4]. Стихири на „Господи, взиваю…” закінчуються піснеспівом передсвята, до якого залишається ще три дні: „Прийдіте всі, Христове Різдво передсвяткуймо вірно, і мисленний спів, як зорю, приносячи (в слов. пер. „предлагающе”) волхвів славослів’я, з пастирями заспіваймо: прийшло визволення людям…” [4, с. 5].
На завершення нашого короткого огляду згадаємо ще про особливі недільні дні, які передують святу Різдва Христового. Потрібно зауважити, що в богослужбовому році три Двонадесяті свята мають неділі, які передують їм, і які слідують за ними. До цих свят належать Богоявлення, Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього і, звичайно ж, Різдво Христове. Богослужіння недільних днів, пов’язаних із Богоявленням або Воздвиженням, відрізняється від звичайних воскресних богослужінь лише тим, що на Божественній Літургії читаються окремі прокимен, Апостол і Євангеліє, визначені Уставом на ці неділі. Зовсім інакша ситуація із неділями, які пов’язані із Різдвом Христовим. По-перше, йому передує не одна, а дві неділі, які в свою чергу носять назви Святих Праотців (2-га перед Р. Хр.) і Святих Отців (1-ша перед Р. Хр.). По-друге, богослужіння цих днів, крім літургійних читань, містить особливі стихири, тропарі й кондаки, сідальні, іпакої, канон, які поєднуються із воскресною службою чергового гласу.
У неділю Святих Праотців Церква, згадуючи всіх тих Старозавітних праведників, які жили вірою і надією на прийдешнього Месію, святкує і радіє разом із ними, бо незабаром здійсняться наші спільні сподівання – народиться Христос. Святі Праотці, „що до Закону і в Законі засяяли і з доброї волі догодили Господу і Владиці, що засяяв із Діви, і нині насолоджуються Світлом невечірнім” (1-ий тропар 1-ої пісні канону св. Праотцям) [7, с. 471]. Цього дня ублажаються вельмипрославлені пророки, що „проповідували всім невимовне Різдво Христа Бога, в Законі (так і не дочекавчись – О. М.) життя завершивши” (літійні стихири; стихира на „Славу” у неділю св. Праотців) [7, с. 468].
Зміст богослужіння видно із тропаря святим Праотцям: „Вірою праотців Ти виправдав, ними заручив Церкву від язичників; хваляться у славі святі, бо від їхнього сімені є Плід благословенний – Та, що безмужно народила Тебе. Тих молитвами, Христе Боже, помилуй нас” [7, с. 469]. Богородичні тропарі канону святих Праотців співзвучні з євангельськими подіями Різдва Христового: „Послухаймо божественне віщання, що проповідує Христове явлення: ось бо у вертепі народжується від Діви неневісної Той, величне народження Якого провіщає мудрецям зірка, що з’явилася” (богродичний тропар 1-ої пісні канону св. праотцям) [7, с. 471]. „Нині гряде від Діви очікування народів, і Вифлеєм відкриває зачинений Едем, приймаючи втілене Слово, що возлежить у яслах плоттю” (богродичний тропар 3-ої пісні канону св. Праотцям) [7, с. 472]. „Нині наше Спасіння покладається в яслах і пеленами повивається, як Немовля; і волхви, царі східні, приходять, щоб побачити Бога і Царя, що народився від Пречистої, поклонитися і принести дари” (богродичний тропар 4-ої пісні канону св. Праотцям) [7, с. 473]. Нині „Повнота заради нас виснажується плоттю; і Безначальний приймає начало; Багатий убожіє; і Слово, будучи Богом, у безсловесних яслах покладається, як Немовля, звершуючи спасіння всіх від віку сущих” (богродичний тропар 5-ої пісні канону св. Праотцям) [7, с. 475]. Нині „Той, Хто завжди з Отцем і Духом, пізнається на землі як немічне Дитя і пеленами повивається; Той, Хто повиває небо хмарами, у яслах без-словесних покладається…” (богродичний тропар 6-ої пісні канону св. Праотцям) [7, с. 476]. Нині „Діва безневісна зачала в утробі Бога, і гряде народити у Вифлеємському вертепі…” (богродичний тропар 7-ої пісні канону св. Праотцям) [7, с. 478]. Нині „Той, Хто зодягнувся в мене від Діви, гряде – у вертепі народжується Слово Отче незлитно” (богродичний тропар 9-ої пісні канону св. Праотцям) [7, с. 480]. Нині „Творець – Сонце велике – поспішає до Вифлеєма, щоб просвітити нас через народження від безневісної Діви, Яка від Адама. Світла пам’ять праотців сповіщає про це чудо” (богродичний на „І нині” після світильного у неділю св. Праотців) [7, с. 481].
Завершує підготовчий період до Різдва Христового неділя Святих Отців. Вона може припадати і на час передсвята. В такому випадку служба Отцям поєднується не тільки з воскресною, але й зі службою передсвята. Проте ми розглянемо лише богослужбові тексти, які стосуються тільки святих Отців. Христова Церква святкує пам’ять Отців, яка (пам’ять) „сповнена істинним світлом і промінням благодаті осяяна, бо Христос Сонце ясне, засяявши з висоти, веде собор зірок, що з Ним засяяли, і наближається народження Боголюдини у Вифлеємі. Отже, всі з вірою побожно радіймо Різдву, святкуючи передсвято” (1-ша стихира на „Господи, взиваю…” св. Отцям) [7, с. 484]. Святі Отці „були проповідниками Нового Завіту Христового і преставилися на небеса” (стихири на стиховні; стихира на „Славу” в неділю св. Отців) [7, с. 489]. Цього недільного дня „собор божественних отців передсвяткує світло Різдво Христове…” (1-ий тропар 1-ої пісні канону св. Отцям) [7, с. 492]. У тропарях канону святим Отцям продовжуються оспівуватися події Різдва Христового і прославлятися Його Пречиста Матір: „Ублажаємо Тебе, обрадувана безневісна Мати Діво нетлінна, бо Ти зацвіла з роду Авраамового і племені Давидового; Христа ж народила Ти, Якого раніше провістили пророки” (богродичний тропар 1-ої пісні канону св. Отцям) [7, с. 493].
Із 20 грудня / 2 січня розпочинається передсвято Різдва Христового, а через п’ять днів настане і саме Різдво. Проте богослужіння цих святкових днів настільки багате, що потребує окремого літургіко-богословького аналізу. У цій статті ми обмежилися лише частковим аналізом богослужінь Різдвяного посту, щоб розкрити їхній богословський зміст, зосередити увагу на передріздвяному дусі, який вони містять у собі і яким готують нас до зустрічі із нашим Спасителем – Ісусом Христом.
Категорія: Духовне читання, Загальноцерковні новини, Статті
