ІСУС ХРИСТОС – ВИЗВОЛИТЕЛЬ, ЯКИЙ НЕ ПОРУШИВ НАШОЇ СВОБОДИ. ПРОТОІЄРЕЙ БОГДАН ГУЛЯМОВ

Добрий друг нашої єпархії протоієрей Богдан Гулямов є автором багатьох богословський статей. Рік тому отець Богдан презентував власну книгу «Логос VS Матрица». У своїх працях він доступно і сучасною мовою розкриває значення християнських віроучительних істин, використовуючи практичні приклади і порівняння. Пропонуємо вашій увазі статтю отця Богдана: «ІСУС ХРИСТОС: ВИЗВОЛИТЕЛЬ, ЯКИЙ НЕ ПОРУШИВ НАШОЇ СВОБОДИ», опублікованої у 9 (13) номері Українського церковного віснику «Помісна Церква», від вересня 2020 року.

Як стверджує Ілон Маск, світ, у якому ми живемо, це, швидше за все, virtual reality. Тим самим він заперечує біблійне Одкровення, згідно з яким створення нашого світу відбулося без будь-яких технічних «посередників» або «деміургів». Світ створений особистісним Богом, створений Божественним Словом, або Логосом, – стверджує Біблія. «Все через Нього сталось, і без Нього ніщо не сталось, що сталось», – свідчить про цей загадковий Логос Євангеліє від Іоанна (1:3).

ЛОГОС (грец. λόγος – «слово», «вислів», «мова», «смисл», «основа») – одне з центральних понять християнського віровчення, успадковане християнським богослов’ям від античної філософії (термін уперше зустрічається у Геракліта). В філософії стоїцизму і платонізмі – розумне начало, що лежить в основі світу. У Філона Олександрійського – «образ Бога» та ніби «другий бог», який є посередником між Богом і світом. У Біблії – жива Особистість, Син Отця, Який воплотився з настанням «повноти часу». «Вся історія земного життя Ісуса Христа інтерпретується як воплочення і “Воплочення” Логоса, Який приніс людям Одкровення і Сам був цим Одкровенням (“Словом життя”), Саморозкриттям “Бога незримого”. Христи- янська догматика стверджує субстанціальну тотожність Логоса Богу-Отцю, Чиє “Слово” Він являє Собою, і розглядає Його як Другу Особу Трійці». Сергій Аверинцев

У наш час існує чимала спокуса представляти цей Логос, Який приводить усе суще до буття, як щось високотехнічне. Світ створив «Логос», – може погодитися з християнином підліток, який любить фантастичні серіали. Але неодмінно візьме це слово в лапки, залишаючи для себе можливість тлумачити «Логос» як назву інопланетного космічного корабля, надпотужної інформаційної програми чи «просунутої» мережевої гри… Однак для біблійного Одкровення Логос – це не «що», а «Хто»: не безособовий принцип, а жива Особистість. Більш того, в рамках біблійної парадигми цей Логос неможливо трактувати також як особисте ім’я, прізвисько чи криптонім якоїсь смертної або напівбожественної істоти, що створила світ. Слово, або Логос, Яке створило наш світ, – стверджує перший вірш першої глави Євангелія від Іоанна, – це Сам Бог: Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог (Ін. 1:1).

«І Слово стало плоттю (σάρξ)», – пише трохи нижче Іоанн (1:14). Життя звичних для нас слів напівпримарне. Вони промовляються, записуються на папері чи електронному носієві. Але людські слова не є самою реальністю, самим предметом, вони лише вказують на них, будучи, так би мовити, дорожніми знаками, які показують, у якому напрямку рухатися, аби потрапити у світ реальності. Але Слово, Яке «було у Бога», – інше. Це Слово споконвіку «було Бог», тобто Самою Реальністю. І Воно залишилось таким, ставши плоттю, ставши Людиною (біблійний вираз «плоть» означає «людина»). Бог став плоттю, людиною. Це твердження сьогодні потребує деякого уточнення. Євангельські події можна легко перетлумачити сьогодні на гностичний лад – як історію про те, як у симуляцію першого рівня прийшов Посланець із базової цивілізації (або в симуляцію № 100 – Посланець із вищепоставленої симуляційної цивілізації № 99). Але відповідальне, інтелектуально чесне ставлення до біблійного тексту не дає нам можливості для такої, з дозволу сказати, модернізації.

Слово, про Яке говорить апостол Іоанн, це не «цифровий Спаситель», не антивірус, що посилається у світ, аби привести файли до первісного стану. Божественний Логос – це Сама Реальність… Немає нічого більш реального, ніж Бог. І цей Бог-Слово прийшов до «своїх» – прийшов у реальний, а не симуляційний світ. Прийшов для того, аби обновити наше життя, зробити його більш справжнім, більш реальним, прищепивши нам, людям, – зсередини нашого ж існування – достаток життя.  «Я прийшов для того, щоб мали життя, і мали з достатком (περισσόν)», — говорить Христос (Ін. 10:10).

Бог «одягається» в плоть. Але іншим чином, ніж ми надягаємо сорочку чи костюм. Наша одежа, як би ми до неї не звикли, не стає частиною нашої особистості. Це «наше», але не ми самі. А плоть, у яку вбралося Слово, це невід’ємна частина Його Особистості, Його друга, набута людська природа. Прийшовши додому, людина зазвичай переодягається. А перед тим як вирушити у світ снів, — роздягається. Божественний Логос, однак, не просто «одягнувся» людиною (тобто виглядав точнісінько як людина). Він дійсно нею став. Як пише прп. Максим Сповідник, Бог-Слово «не лише показав нам у Собі просту видимість плоті» і «не звів з Собою з неба одноприродну Собі плоть», але став «за самою цілковитою сутністю істинно людиною».

Більш того, вирушаючи у Свій, «інший» (для нас), божественний світ, Боже Слово не скинуло з себе плоть, не перестало бути людиною: «Величаємо Тебе, Життєдавче Христе, і шануємо на небеса, з Пречистою Твоєю плоттю, божественне Вознесіння» (величання Вознесінню Господньому). Тобто Христос вознісся на небо зі Своєю людською плоттю.

СВЯТООТЦІВСЬКА ДУМКА Якби Бог ілюзорно, ніби маску, сприйняв людську плоть, то Воплочення було б «ошатною личиною і театральним дійством (κομψὸν τὸ προσωπεῖον αὐτοῖς καὶ τὸ δρᾶμα τῆς ὑποκρίσεως)». Свт. Григорій Ніський

СУЧАСНЕ ПРАВОСЛАВНЕ БОГОСЛОВ’Я «Історія Воплочення, життя, смерті й Воскресіння Сина — не історія якогось божественного маскараду, якогось переодягненого короля, подібного до короля в “Генріху V”, який вночі інкогніто відвідує табори, або герцога в “Мірі за міру”, який розгулює Віднем в убранні жебрущого монаха… Це також не історія, подібна до історії героя [апокрифічної] “Пісні про перлину”, що загубив себе в далекій країні, а потім знову знайшов своє істинне “я” лише після повернення до свого царства. Син вирушає в дорогу, оскільки на цьому шляху Він завжди вже Бог, оскільки всяке щастя і всяка убогість уже охоплені Його вічним життям, життям прийняття й віддачі, Його нескінченно поповнюваними блаженством і любов’ю, Його “апатейєю” [=безпристрасністю]; і тому Він прихований у Своїй явленості і явлений у Своїй прихованості: Він — Бог у Своїй приниженості й у Своїй славі — нероздільно в тому і в іншому, як в одному й тому самому». Девід Гарт

Згідно з думкою прп. Максима Сповідника, Воплочення – це фінал історії, зав’язкою якої було створення Богом світу. «Безплотний воплочується, Слово твердне (παχύνεται), Невидимий стає видимим, Недіткненний сприймається дотиком…». Коментуючи цю думку, Максим Сповідник малює величну картину потрійного втілення Слова: через сприйняття людської природи, через втілення в логосах створених речей і через втілення в письменах і звуках Писання. «Максим Сповідник розрізняє три періоди “втілення Слова”: спочатку саме існування космосу, який мислиться як теофанія (відомо, що давні релігії засновуються на космічному символізмі, що виступає як посередник у явленні найглибшого внутрішнього смислу світу); потім Одкровення Особового Бога, що дає початок історії, та втілення Слова в Законі, у Святому Письмі (при цьому маються на увазі іудаїзм та іслам); нарешті, особисте Воплочення Слова, що надає остаточного смислу Його втіленню в космосі й у Писанні та звільняє перше від спокуси поглинення Особового Бога безособовою Божественністю, а друге – від спокуси роз’єднання Бога і людини, яке неможливо подолати в спілкуванні».

Отже, Воплочення – центральна подія в історії творення, подія космічного і надкосмічного масштабу. Але цей процес не можна мислити безособистісними категоріями. Слово ущільняється, втілюється в буття, літери та людську плоть. Але цей процес поєднання природ в той самий час є процесом проявлення Особистості Слова. Слово входить у світ як Живий Бог. Входить у нього не для того, щоб підкорити світ, а щоб людина і світ могли «віч-на-віч» зустрітися з Богом.

Воплочення – головна ідея християнства, його головний постулат і суть. «Звістка про Боговоплочення, – пише о. Олександр Сорокін, – головний “нерв” християнства, який дає смисл  і життя всьому, що його наповнює: його віровченню, його богослужінню, його духовності. <…> Все, що становило і становить пошуки християнами унікального, специфічно християнського спасенного шляху, який заданий у Новому Завіті, – все це так чи інакше приводить до визнання Боговоплочення як центрального і специфічно християнського догмата».

СУЧАСНЕ ПРАВОСЛАВНЕ БОГОСЛОВ’Я «Християнство нещодавно охарактеризували як “досвід новизни”, Neuheitserlebnis. Це абсолютна, принципова новизна. Це новизна Таїнства Воплочення. Воплочення мислилось отцями не як метафізичне чудо, а, в першу чергу, як звільнення з онтологічної пастки, в якій перебувало прирече- не людство, тобто як відкупне діяння Бога. Саме “заради нас людей і заради нашого спасіння” Син Божий зійшов з небес і став людиною. Відкуплен- ня було здійснене раз і назавжди. Єдність із Богом, “причастя” Йому було відновлене, і люди отримали можливість, віруючи, ставати синами Божими. Ісус Христос – єдиний Посередник і Заступник, і Його Хресна жертва, in ara crucis, була “повною, досконалою і достатньою жертвою, даром і при- ношенням”. Становище людства і статус людини докорінно змінилися. Людина знову стала сином Божим у Христі Ісусі, Єдинородному Сині Божому, воплоченому, розп’ятому і воскреслому. Церковне вчення про Воплочення, що розроблялося у свято- отцівській традиції від св. Іринея до прп. Іоанна Дамаскіна, виділяє, в першу чергу, цей аспект унікальності та непорушності того, що відбулося. Син Божий “вочоловічився” назавжди. Син Божий, “Один зі Святої Трійці”, воплотившись, став люди- ною і перебуватиме нею вічно. Іпостасна єдність не зруйнується во віки віків. І торжество Хреста – вічна перемога. Крім того, Воскресіння Господа по- чинає загальне воскресіння. Але саме з цих причин “історія Спасіння” повинна продовжуватися і продовжується». Прот. Георгій Флоровський

Ні Воплочення, ні Відкуплення не можна розуміти в земних категоріях, не змінивши самого способу мислення. «Ти приходиш і просиш чогось у мене, але ти просиш без поваги, не пропонуєш мені дружби, навіть не називаєш мене “хрещеним”», – говорив прохачеві дон Віто Корлеоне, бос мафії з епічної гангстерської драми «Хрещений батько». Такої ж «церемоніальної» логіки, на жаль, дотримуються і сучасні держави. Сильні з них вимагають від слабких не лише неформального підкоряння, але й додержання певного політичного ритуалу.

Можна було б припустити, що чогось подібного очікує від нас і Бог, Який відчуває образу на людину за те, що вона спробувала пізнати світ, забувши про його ієрархічний устрій, діючи «без поваги», нехтуючи Божественним «авторитетом». Однак Бог не очікує від нас ні «відшкодування збитків» за образу Його «честі й гідності», ні компліментарних висловів. Слідуючи традиції, ми звертаємося до єпископів великих міст, використовуючи вислови, запозичені з візантійського придворного лексикона («Ваше Високопреосвященство», «Ваше Блаженство» тощо). Звертаючись до Бога біблійного Одкровення, ми промовляємо не «Ваша Божественність», а «Отче» (=Абба).

«Отче!» – звертаємося ми до Небесного Отця слідом за Ісусом. Це несподівано інтимне звернення: «“Абба” являє собою формулу інтимного спілкування (схоже на слово “тато”, хоча й більш піднесене)». Звертаємося на «ти», але не від імені свого індивідуального «я», а від імені всієї Божої сім’ї, всієї громади. Людина – щось на кшталт безсловесної та бездушної ляльки, якою граються боги, вважав Платон. Вона ж, людина, є, на думку Платона, «якоюсь видуманою іграшкою бога». Йому вторив Плотін, для якого люди є «живими іграшками», а їхнє наповнене суєтою життя – ніщо інше, як танці маріонеток. Така взагалі вся античність, для якої такою характерною є театральна метафора. І все це – всю цю тисячолітню традицію – спростовує християнська ідея Воплочення. Людина справді «видумана» або, точніше, «задумана» Богом. Але вона задумана як істота богообразна, вільна, задумана в перспективі Воплочення.

ХРИСТИЯНСЬКЕ БОГОСЛОВ’Я В XX СТОЛІТТІ «Смішно було б вважати, що гріхопадіння захо- пило Бога зненацька і порушило Його плани; ще смішніше — що Він замислив діло, приречене на провал. Він бачив Розп’яття, коли творив перші туманності». Клайв Льюїс

Бог любить людину, любить її настільки сильно та самовіддано, що деякі отці Церкви вживають для означення цієї ірраціональної, Божественної любові термін «ерос». Логіка Воплочення – це логіка абсолютної Божественної любові: «Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3:16).

І ця Божественна логіка любові не має нічого спільного з логікою Віто Корлеоне чи будь-якої іншої людини або людського колективу. Людська логіка вимагає покарання винного і передбачає, що зневажені справедливість та гідність мають бути задоволені. Однак Воплочення – це не «спецоперація» з відновлення Божественного авторитету і влади на територіях, що збунтувалися (відкинули юрисдикцію Бога). А Відкуплення, Хресна жертва Боголюдини – не задоволення зневажених Божественних справедливості та гідності, хоча дещо подібне і стверджували деякі західні схоласти, наприклад, Ансельм Кентерберійський (1033–1109).

ДО СЛОВА Відкуплення — «Христос викупив нас» (Гал. 3:13). У грецькому тексті тут стоїть ἐξηγόρασεν від ἐξαγοράζω — «купувати», «скуповувати», «відкуповувати», «викуповувати». Близьке за значенням слово вжито і в Посланні до Єфесян, де сказано, що у Христі «ми маємо викуплення (τὴν ἀπολύτρωσιν) Кров’ю Його» (1:7). «Аполíтросіс» — це (звільнення за) викуп; відкуплення. Обидва терміни мають прикладне значення: ἀπολύτρωσις озна- чає «ціну» або «викуп», за який раби або полонені отримували волю. А ἐξαγοράζω звучало ще більш приземлено: «купувати на ринку».

Головна мета Бога – відновлення людини, а не Свого авторитету чи «небесно-земної ієрархії», – стверджує східнохристиянська традиція. Тому дружба, яку пропонує Бог, іншого ґатунку, ніж дружба дона Корлеоне. Це не взаємовигідний, прагматичний соціальний обмін, де ми віддаємо частину своєї свободи і лояльність в обмін на Божественний захист і покровительство. Дружба Бога передбачає відновлення життєвої єдності між Ним і людиною. Бог воплочується не заради покарання, розповсюдження Своєї юрисдикції або навіть відновлення найвищої справедливості. Богом рухає любов – любов, яка бажає єдності зі Своїм створінням і тому змітає будь-яку перепону на шляху до цієї єдності. «І Слово стало плоттю, і перебувало з нами, повне благодаті й істини», — описує це таємниче діяння Бога апостол Іоанн (Ін. 1:14).

Людину з Богом розділив гріх. А з цим розділенням в життя людини та світу, яким вона оволоділа, ввійшла і смерть – неминучий наслідок відділення від Джерела життя. Але Бог наділив людину особливим, дивовижним даром – свободою. І щоб знову об’єднати з Собою людину, Богу треба було знайти такий спосіб спасіння, щоб ця свобода не виявилася знехтуваною. Бог створив людину, щоб людина могла стати богом, щоб людина могла долучитися до таких Божественних дарів, як безсмертя, благобуття і навіть безпочатковість. І Бог знайшов такий спосіб. Точніше, цей спосіб був обраний Богом передвічно, ще до створення людини і світу. Бог став людиною. Він воплотився.

Воплотившись, сприйнявши повноту людської природи, Бог опинився не тільки всередині людської історії, але й всередині людської свободи. І тепер, після того як Бог став людиною, у Нього з’явилася можливість спасти людину, не порушуючи цієї свободи. Смисл Воплочення – у відновленні втраченої єдності людини з Богом.

Ми, християни, віримо, що Ісус – не просто найвизначніший пророк та особливо близька до Бога людина (чого не заперечують, приміром, і мусульмани, які вшановують аль-Масíх Íса ібн Мáр’ям (араб  – Ісус, син Марії)). Ми віримо, що народжений від Діви Марії Ісус – істинний Бог та істинна людина, Який поєднав у Собі дві природи – Божественну і людську.

Філософи давнини ставилися до тіла, як до в’язниці. Уявіть собі інопланетянина, що прибув на Землю з якогось нескінченно кращого світу. Все в земному світі йому видається лише бляклою подобою його рідного. До того ж, перебуваючи на Землі, він заради маскування та виживання повинен носити на собі недоладний та незручний «скафандр» – людське тіло. Ось приблизно так і ставилися давні греки до тіла. Σῶμα σῆμα, – говорило давньогрецьке прислів’я, тобто: «тіло – в’язниця», або навіть радикальніше: «тіло – гроб».

Саме про таке зневажливе ставлення до тіла свідчить також забавна історія з життя античного філософа Плотіна. Останній, за словами його учня та біографа Порфирія, «здавалося, завжди відчував сором від того, що жив у тілесному образі». Одного разу Плотіна попросили позувати художникові. На це Плотін відповів: «Хіба мало тобі цієї подоби, в яку зодягнула мене природа, що ти ще хочеш зробити подобу подоби та залишити її на довгі роки, ніби в ній є на що дивитися?».

Отже, Плотін відмовляється ототожнювати себе зі своїм тілом і соромиться його. А Син Божий не тільки не гребує тілом, але й добровільно воплочується, стає людиною, приймаючи на Себе всі умови й тягарі людського життя.

Як може вмістити ідею Боговоплочення людський розум? Адже думка про те, що незбагненний у Своїй природі та невміщенний світом Бог став людиною, суперечить формальній логіці, не вкладається в рамки властивого нам способу мислення. Але незбагненна історія, що відкидається нашим розумом, про Бога, Який воплотився і був розп’ятий «заради нас людей», це, мабуть, головна, якщо не єдина, відповідь Бога на наші запитання про біль, страждання і смерть.

Наведемо розповідь одного з відомих православних подвижників XX століття преподобного Софронія (Сахарова): «…Це було у Франції, в двадцяті роки, до мого від’їзду на Афон (1925). Я довго з плачем молився Богу: “Знайди засіб спасати світ; усіх нас – розбещених і жорстоких”… Особливо гарячою бувала молитва за “малих цих”, за злиденних та пригноблених. Наприкінці ночі, вже під кінець сил, я на деякий час втратив молитву через одну думку, що прийшла до мене: “Якщо я так, всією силою мого серця, співчуваю людству, то як зрозуміти Бога, Який байдужливо дивиться на тяжкі страждання багатьох мільйонів створених Ним же Самим людей? Чому Він допускає незліченні насильства одних над іншими?” І так я звернувся до Нього з безумним запитанням: “Де Ти?..” У відповідь я почув у серці слова: “Хіба ти розіп’явся за них?”… Ці кроткі слова, промовлені Духом в серці моєму, вразили мене: Той, Хто розіп’явся, відповів мені як Бог».

Смерть – давній, споконвічний ворог людини. Повсякденний досвід і наука вчать: «Смерть – закономірне завершення життя». Але людське серце не вірить цим формально правильним висновкам. Воно вигукує: «Смерть – це несправедливо!» Зустрічаючись зі смертю, наше серце стискається від жаху  і ридає.

«Плачу і ридаю, коли розмірковую про смерть і бачу людську нашу красу, за образом Божим створену, яка в гробах лежить, спотворену, знеславлену, що не має вигляду! О, таїнство дивне, що над нами, людьми, звершується! Як ми піддалися тлінню? Як ми сполучилися зі смертю? Воістину, як явлено в Писанні, повелінням Бога, Який з благості Своєї подає спочилим упокоєння!» Прп. Іоанн Дамаскін

«Прокляття смерті, – пише Володимир Лоський, – ніколи не було з боку Бога якоюсь помстою. Смерть була покаранням люблячого Отця, а не тупим гнівом такого-собі тирана. Її метою були виховання та виправлення. Вона перешкоджала увічненню такого-собі роз’єднаного життя, була завадою безтурботному перебуванню в певному протиприродному стані. Вона не лише покладала певну межу розкладанню нашої природи, але через тугу марності існування допомагала людині усвідомити свій стан, аби звернутися до Бога».

Отже, смерть, а точніше, смертність веде до «смертної туги», а та, своєю чергою, породжує в людині тугу за безсмертям, тобто тугу за Богом. Однак ця туга може перетворитися на любов-ерос, що возз’єднує з Богом, лише в тому випадку, якщо ми знаємо, що наше страждання і наша смерть небайдужі Богові.

«Де Ти?» – запитав майбутній афонський подвижник Бога-Творця і Промислителя. І отримав відповідь з уст Розп’ятої Любові, Яка коротко нагадала йому про природу Божественної любові: «Хіба ти розіп’явся за них?»

Смерть – наш ворог. Але в наведеному нами богослужбовому тексті Церква іменує її таїнством. Іменує її (смерть) таким чином, бо знає про інше таїнство – таїнство Воплочення, ставши причасником якого людина (не втрачаючи своєї особистої свободи) знаходить свободу від смерті. «Що означає народження Бога від Діви? Як зійшлися воєдино єства, між собою далекі? – Це таємниця», – пише про поєднання Божества і людства у Христі свт. Григорій Богослов.

Боголюдство Христа – таємниця, оскільки воно невміщенне для людського розуму. «Незлито, незмінно, нероздільно, нерозлучно», – визначає спосіб поєднання Божества і людства у Христі орос IV Вселенського Собору (451). Але щó означає грецьке ὅρος <óрос> або латинське terminus? Це «межа», «границя». У грецькій мові, якою Церква вперше сформулювала свої догмати (від грец. δόγμα, δόγματος <дóгма> – «рішення», «постанова»), всі чотири згаданих нами терміни починаються з заперечної частки «ἀ-»:

Уявіть собі таку ситуацію: ви прилетіли до Рима і хочете потрапити на залізничний вокзал Терміні. Де залізничний вокзал? – запитуєте ви жителів Вічного Міста. І чуєте у відповідь: Не йдіть ліворуч, не йдіть праворуч, не йдіть уперед, не йдіть назад…

Що означає не йти у жодному з чотирьох напрямків? Зі звичної для нас точки зору, це означає стояти на місці. Тому, почувши таку відповідь, ви, скоріше за все, подумали б, що ваш співрозмовник несповна розуму або знущається. Але насправді визначення IV Вселенського Собору вимагає від нас, від нашої думки не просто йти «праворуч» або «ліворуч», а переосмислити саме поняття руху.

Догмат (визначення) тут не розкриває, як саме поєднані природи. Чотири заперечення – це радше границя, межа, покладена Церквою між релігійним досвідом і хибною думкою. Ми не знаємо, «як саме» поєднані у Христі Божество і людство. Але знаємо, що наші слова перестануть свідчити про справжній релігійний досвід Кафолічної Церкви (від грец. καθολικός – «загальний», «цілковитий»), щойно наша думка переступить terminus, або заборонену межу, яка відділяє віру Церкви від приватної точки зору, що не володіє універсальністю (або, використовуючи «давню» термінологію, єресі).

Категорія: Духовне читання, Загальноцерковні новини, Статті