«КИЇВСЬКА СОФІЙСЬКІСТЬ» У ІСТОРИЧНОМУ КОНТЕКСТІ
Від часу Київського об’єднавчого собору 2018 р., практично всі події, що пов’язані з створенням та становленням Православної Церкви України, відбувалися у Київському Софійському соборі. Саме цей факт викликав особливу увагу науковців до досить нового терміну – «Київська Софійськість», якому надається навіть сакральний зміст у Київському Православ’ї, а власне самому храму – ключове місце у його історії. У цій статті ми спробуємо проаналізувати саме місце Софійського собору у контексті історії Київської митрополії Константинопольського патріархату, її життя після анексії Московським Патріархатом та місце у сучасних українських релігійних реаліях.
І. Свята Софія Константинопольська – символ Візантійської імперської симфонії
Для розуміння перепертій історичної ролі Софії Київської, нам найперше потрібно роздивитися місце і роль Великої Церкви Константинопольської – Святої Софії у Візантійській імперії.
Вже на початку планування, за задумом імператора Юстиніана І (483-565 рр.), Константинопольський Софійський собор мусив стати прикрасою столиці та служити вираженням величі імперії [1, ст. 331]. Власне так і сталося, Константинопольська Софія зробилася земним втіленням ідеї православної симфонії, коли світська та духовна влада діяли разом у повному порозумінні. Зокрема, Візантійська імперія, згідно цій симфонії, приростала не тільки завоюваннями територій, а і через поширення християнства, коли нова християнізація нових держав та заснування там митрополій Константинопольського патріархату, зокрема і Київської Русі як своєї 61-ї єпархії, розглядалася Візантією, як вияв васальної залежності цих держав [2, ст. 8].
Коли ми розглянемо історію Візантії, ми не побачимо майже ніяких серйозних внесків Константинопольської Софії у християнську культуру, хоча її штат у різні періоди нараховував приблизно 525 людей: 60 священиків, 100 дияконів, 40 дияконис, 90 іподияконів, 110 читців, 25 співочих і 100 причету [3]. При цьому, як виявилося у подальшому, Статут Великої Церкви, розрахований на святкові державні служби, який став першим у Київській митрополії Константинопольського патріархату з 988 р., не відповідав потребам монастирів та звичайних парафій, тому преподобний Феодосій Печерський був вимушений вводити Студійський Статут.
З рештою, фактичний та духовний зв’язок Софійського Собору з Візантійською імперією, дуже добре розуміли всі. Саме тому, після падіння імперії, мусульмани перетворили цей храм у мечеть, як символ своєї перемоги та остаточного руйнування Візантії як державного суб’єкту [4, ст. 53]
ІІ. Київська Русь – спроба переймання Візантійської традиції.
Не дивлячись. на більш ніж складні політичні стосунки Візантійської імперії та Київських князів, останні наполегливо спробували перейняти константинопольський символізм, адже Київська Русь за багатьма показниками також була особливою імперією. Одночасно, Київ аж ніяк не хотів визнавати себе «васалом Візантії» через хрещення.
Саме тому, незабаром після особистого хрещення, свята рівноапостольна княгиня Ольга будує у Києві церкву Святої Софії [5, ст.179]. З тих самих міркувань, як символ державної та духовної незалежності, розпочав будівництво Київського Софійського собору і її онук – святий рівноапостольний князь Володимир. Та, хоча будівництво та освячення нового храму відбулося вже після його смерті, храм мав для Київських князів дуже велике символічне значення, а день його освячення – 11 травня 1018 р., стало, без жодного застереження загальним державно-релігійним святом. Останній факт підтверджується тим, що ця пам’ять навіть зустрічається у календарі Псковського Апостола 1307 р. [6, ст. 166].
Те, що наявність Софійського собору, по аналогії з Візантією, розглядалася у князівствах Київської Русі як певна відзнака власної державності, підтверджує й факт її будівництва у містах Новгороді (1050 р.) та Полоцьку (1060 р.), саме як символів власної незалежності від Києва. Крім того, характер перших фресок і графіті на стінах Київської Софії практично повторює сюжети та символізм Софії Константинопольської (вияви великокнязівської родини, автографи митрополитів, бояр й інше).
Однак, на нашу думку, «візантійська симфонія» у Київській Русі не відбулося. Головним чином цьому перешкодило бажання Константинопольських патріархів втримати свою повну владу над Київською митрополію через власний вибір та поставлення Київського митрополита. Історія знає тільки два випадки, коли Київському князю вдалося на короткий термін відійти від подібної практики.
Так, у 1051 р., князь Ярослав Мудрий поставив митрополитом «пресвітера Іларіона» [7, стовб. 155-156], який був рукопокладений єпископом та зведений на Київську митрополичу кафедру. На думку деяких дослідників, хоча це і не було спробою створення «автокефальної Церкви», але відродження одного з правил симфонії, коли правитель збирає собор для обрання митрополита єпископами відповідної митрополії [8, ст. 131-151]. При цьому мусимо також не забувати, що, згідно з візантійською практикою, володар не міг де-юре безпосередньо брати участь в обранні митрополитів собором, але де-факто міг впливати на цю процедуру.
Сьогодні, можна багато дискутувати про те, чи привело обрання свт. Іларіона до якогось конфлікту з Константинопольським патріархом, бо безпосередньо документи про це не кажуть, принаймні у часі через століття, під час церковного конфлікту з Константинополем через поставлення Климента Смолятича ніхто не посилався на «акт 1051 р.» [9, ст. 341 f] . Цілком можливо, що цей конфлікт носив дещо прихований характер, адже у період 1050-1054 рр. між константинопольським імператорським двором і Київським князем Ярославом Мудрим існували добрі відносини через факт одруження його сина Всеволода на Марії (†1067), донці візантійського імператора Костянтина IX Мономаха.
Однак, у будь-якому випадку, традиція обрання митрополита собором єпископів Київської митрополії не закріпилася та була скасована відразу після смерті свт. Іларіона. Наступний Київський митрополит, владика Єфрем (†1065), був призначений у Константинополі. При цьому, він залишався членом візантійського імператорського сенату з високим придворним рангом πρωτοπροεδρος (можливо, навіть protoproedros ton protosynkellon), як видно з напису на його свинцевій печатці.
Друга спроба відновити традицію симфонії щодо обрання Київського митрополита собором місцевих єпископів, була здійснена Київським князем Ізяславом 27 червня 1147 р., коли з кінця лютого до грудня цього ж року Константинопольська кафедра була «вдовою), що дозволило не тільки обрання, а й інтронізацію Климента Смолятича без санкції Вселенського патріарха. Однак, такі дії викликали спротив частини єпископату Київської митрополії, зокрема Полоцького єпископа Косми Грека, Смоленського владики Мануїла (грека по походженню) та Новгородського Ніфонта (колишнього ченця Києво-Печерської лаври). Обрання зустріло спротив і у Константинополі, де новий Вселенський патріарх Миколай IV Музалон (†1151 р.) поставив Київським митрополитом Костянтина І. Не деталізуючи описання всіх перепертій державно-релігійної боротьби 1147 – 1154 рр., яка не є предметом цієї публікації, відзначимо, що, після смерті князя Ізяслава (†1154), митрополит Климент був вимушений залишити Київську кафедру.
Те, що у часі Київської Русі практично всі митрополити були «пришлими греками», визначило долю Софійського собору, а також Софійського монастиря [10 ст.352-353] у духовному житті держави – резиденція митрополита та державний символ. На нашу думку, комплекс храмово-адміністративних будівель, які сьогодні історики називають «Софійським монастирем», був своєрідною грецькою колонією, бо зазвичай з кожним новим митрополитом-греком приїжджало досить велика кількість його наближених (священики, диякони, обслуга та інш.). Тому не дивно, що історія не знає практично жодного богословсько-літературного пам’ятника, який б був створений саме у Софійському монастирі. Тільки кілька дослідників, зокрема і академік Димитрій Лихачов, висувають гіпотезу, що відомий твір свт. Іларіона «Слова про закон і благодать» був написаний після 1050 р. та, можливо, у часе його перебування Київським митрополитом [11, ст. 66, 204, 482]. Також припускається, що частина богословських творів та листів митрополита Климента Смолятича, після його обрання на Київську кафедру, також було створено у Софійському монастирі. Однак, ці твори найперше пов’язують з певними особами, а не з «духовним осередком», що склався при Софійському соборі. Не знаходимо ми й описання якогось особливого духовного життя, яким визначався Київський Софійський монастир.
Реальними центрами духовного життя Київської Руси, зокрема і Києва як столиці, були Києво-Печерська лавра (заснована 1050 р., але до цього у одній з печер жив та творив свт. Іларіон), Видубицький (заснований у 1070-1077 рр.) та Михайлівський Золотоверхий (заснований у 1113 р.) монастирі. При цьому, Видубицький монастир, вже у перші 120 років свого існування, робиться центром світського та політичного життя Києва і княжого двору. Тут, у монастирі, князі влаштовують переговори, збирають рать і моляться перед походами. У монастирі живуть і працюють багато вчених ченців. Серед них були Сильвестр і Мойсей, які зробили значний внесок у написання «Повісті временних літ», а, ось Михайлівський Золотоверхий монастир незабаром після свого заснування також стає місцем поховання князів.
Отже, на нашу думку, Київський Софійський собор у часі Київської Руси мав виключно репрезентативне значення у річищі візантійського державно-церковного символізму, місцем поховання рядку київських князів, бояр та вищого духовенства (саме через візантійсько-державний символізм), а також був адміністративною резиденцією Київських митрополитів. При цьому, першу свою мету Київським князям, незважаючи на всі намаганні, так і не вдалося втілити, бо Вселенський патріарх не віддав право обрання митрополитів єпископату Київської Русі. Воно відбувалося у Константинополі без узгодження та консультацій з Київським князем, що, згідно з Візантійською симфонією, підкреслювало васальну залежність Києва. При цьому, як адміністративна резиденція митрополитів-греків, які часом навіть залишалися на адміністративних посадах у Візантійській імперії, Київський Софійський собор практично виконував роль її «дипломатичного представництва» у Києві.
З рештою, про певну відчуженість киян від Софійського собору, а митрополитів-греків від Києва свідчить і митрополит Іларіон (Огієнко), коли описує руйнацію Києва татаро-монголами у 1240 р.: «Свята Софія була дощенту пограбована, але не зруйнована, бо в ній не боронився народ. … Що сталося з Київським митрополитом Йосипом, зовсім не відомо. Він прибув до Києва в 1237-му році, коли монголи починали вже руйнувати Руську землю, але джерела зовсім мовчать про долю митрополита в 1240 році. Коли б він під час облоги був у Києві, чи був тут забитий, Літописи відмітили б це. Скоріше треба припускати, що Йосип, грек з походження, налякався монголів і втік до Греції ще задовго до 1240-го року, до погрому його столиці Києва» [12, ст. 10, 11]
ІІІ. Від руйнації Києва-татаро монголами до 1624 р.
Нові держави, які виникли на території колишньої Київської Русі, не дуже переймалися не тільки символізмом Візантійської імперії, у тому числі й софійськістю, а навіть і не дуже вшановували традиційні права Константинопольських патріархів.
Тут, на нашу думку, найперше потрібно згадати Галицьке князівство, яке після руйнації Києва перетворилося на повноцінну незалежну державу. Деякі українські дослідники виділяють Галицьке князівство, як спадкоємець занепалого Києва і, до певної міри, конкурента ВКЛ під владою Міндовга. [13, ст.73] У своїх твердженнях вони спираються на Галицько-Волинський літопис XIII в., Укладачі якого вважали Галич «другим Києвом». На захист своєї теорії, українські дослідники навіть наводять факт заснування в 1303 році окремої Галицької митрополії (1303-1347, 1371-1401). Так, український історик А. Гудима стверджує: «І хоча Галицька митрополія проіснувала менш століття, вона мала життєдайний вплив на національну свідомість за ознакою мови і віри, на культуру та освіту краю, що вплинуло на організаційні форми боротьби за «віру і націю руську» в умовах засилля польської шляхти (XIV-XVIII ст.ст.)» [14, ст.7]
Однак, хоча володар Галицько-Волинської держави король Юрій Львович, у супереч бажанню Вселенського патріарха мати загальну Київську митрополію, домігся від Константинопольського патріарха Афанасія I та Візантійського імператора Андроніка II Палеолога перетворення Галицької єпархії Київської митрополії в окрему 81 митрополію , а у її склад від Київської кафедри відходили Галицька, Перемишльська, Володимирська, Холмська, Луцька та Турівська єпархії, ніяких сентиментів відносно «софійськості» ми тут не знаходимо. Головним храмом нової митрополії став Успенський собор у місті Галич, а за всю майже сторічну історію митрополії, ніхто з володарів Галицько-Волинської держави навіть не намагався збудувати «власний» Софійський собор.
Цікаво, що в Галицькій митрополії навіть не дуже прислуховувалися до думки Константинопольських патріархів. Бо, коли у 1308 р. патріарх Афанасій І вирішив об’єднати дві митрополії на чолі з Митрополитом Київським і всієї Русі Петром, галицькі єпархії його не визнали, через цей факт у 1331 році Константинопольський патріарх Ісайя офіційно відновив Галицьку митрополію, призначивши митрополитом Гавриїла. Не вдаючись у подальші історичні перипетії, відзначим, що де-факто Галицька митрополія проіснувала до 1458 р., коли після самовільного відокремлення Московської митрополії, Константинопольський патріарх провів реорганізацію Київської митрополії, зокрема, надавши Київським митрополитам титул «Митрополит Київський, Галицький та всієї Русі».
Ще менше переймалися «софійськістю» у Великому Князівстві Литовському, яке створилося на білорусько-балтських землях, які й до того мали досить непрості відносини з Києвом. Біля 1317 р. тут була створена окрема Литовська митрополія з центром у білоруському Новгородку. А у подальшому, після 1458 р., саме міста Новгородок та Вільно робляться центрами Київської митрополії Константинопольського патріархату. І це при тому, що ще у 1362 р. Великий князь Ольгерд визволив Київ від татар.
Від 1474 р. роль Константинополя у житті православних білорусів та українців остаточно робиться мінімальною, бо обрання Київських митрополитів відбувається виключно на архієрейських соборах Великого Князівства Литовського (Речі Посполитої), а благословення Константинопольського патріарха формальним – відповідною грамотою. При цьому, практично всіх «білоруських» Київських митрополитів мало цікавіть не тільки Київський Софійський собор (як і сама ідея софійськості), а навіть і Полоцький. Єдиним Київським митрополитом, про якого достовірно відомо, що він бажав навідати Київ був святитель Макарій І (†1 травня 1497), який загинув від рук татар…
Перенос центру духовного та адміністративного життя Київської митрополії у Новгородок та Вільно остаточно руйнує значення Києва як кафедрального міста. Софійський монастир починає бути виключно місцем проживання митрополичого намісника, переважно світської людини (особи), основною справою якої був збір податків з маєтків та київських храмів. З історії Києва випливає, що Софійський собор не відігравав якось значної ролі у духовному чи адміністративному житті міста. Бо, після нападу на Київ кримського хана Менґлі-Ґірея у 1482 р. стояв півзруйнований аж до 1577 р., коли його «трохи відремонтував храм намісник митрополита Іллі Кучі — Богуш Гулькевич-Глібовський» [15, ст. 513]. Однак, цей ремонт був явно незначним, бо вже у 1595 р., Рейнольд Гейденштейн описує стан собору як «знищений» та додає, що «служби там не здійснюються», а «даху на ньому немає» [16, ст. 23-24].
Загалом, відсутність цікавості до храмового комплексу Святої Софії у Києві з боку Київських митрополитів та священиків, привело до того, що у кінці ХVI ст. вона опинилася у власності якогось «жовніра» та «єретика» [17, акт № 83]
Певна зміна статусу Софійського монастиря відбулася після Брестського уніатського собору 1596 р., коли він зробився певним символом та адміністративним центром уніатів у Києві через перебування там намісника Київських уніатських митрополитів. Немає жодних достовірних, у тому числі й археологічних відомостів, що уніати спробували ремонтувати саме храм. Тому, напад православних киян та витискання уніатів з комплексу Софійського монастиря у 1624 р., на нашу думку, був радше актом руйнації їх адміністрації, як такої, ніж боротьбою за зруйнований храм.
З вище викладеного, можна зробити висновок, що після руйнації Києва татарами у 1240 р. і до першої чверті ХVII ст., Софійський собор та сама ідея софійської симфонії, практично не цікавили, ані володарів нових держав, ані Київських (Галицьких, Литовських) митрополитів, ані самих киян, які допустили його руйнацію. Відповідно, казати про його якісь особливий духовний та (або) адміністративній внесок в історію Київського Православ’я у цей час не випадає.
ІV. Від 1624 р. і до періоду Визвольних змагань ХХ ст.
Відновлення православної ієрархії, а потім і офіційна легалізація Київської православної митрополії Константинопольського патріархату в Речі Посполитій, центром якої знову став Київ, виникло питання про облаштування постійного адміністративного центру, яким мусив стати храмовий комплекс Святої Софії. Саме тому, вже у часі виборів свт. Петра Могили митрополитом Київським, за ним залишалася посада Києво-Печерського архімандрита «до кінця його життя», бо вона мусила давати кошти «для відновлення митрополичої київської церкви пресвятої Премудрості або Софії, що знаходиться у зруйнованому стані» [18, ст. 537-538].
Тут варто зауважити, що всупереч твердженням деяких сучасних католицьких науковців, документи 1633 р. свідчать – свт. Петро Могила офіційно прийняв Київську Софію від уніатів у геть зруйнованому стані: «без даху, майже цілком позбавлену внутрішнього оздоблення, яка не мала святих ікон, сосудів і священних риз» [19, акт № 18].
Саме свт. Петро Могила розпочав «реабілітацію» Святої Софії як адміністративного центру Київської митрополії, яка є «єдиному народу нашого православного оздобою, головою і матір’ю всіх церков» [18, додаток № LXXXVI]. Він відразу розпочинає реставрацію собору, а у 1638 р. засновує при ньому чоловічий монастир, який, на нашу думку, мусив забезпечувати постійне служіння у соборі та здійснювати обслуговування митрополичої резиденції.
На нашу думку, матеріальне відновлення Софії Київської, а також спроби надати їй першість серед храмів Київської митрополії, пов’язана з намаганнями свт. Петра Могили, а також його наступника, митрополита Сильвестра Косова, вибороти у Константинополя автокефальний статус для Київського Православ’я, де Київ є кафедральним містом не тільки номінально, а й практично. І цей статус обидва митрополити пов’язували з відновленням України як держави, спробуючи переконати Богдана Хмельницького вести війну не за чергові козацькі привілеї, а саме за Українську Державність. У певному сенсі тут можна побачити спробу відновлення ідеї візантійської симфонії, але вже нової, переосмисленої на ґрунті козацької демократії та церковної соборності. У цю гіпотезу навіть цілком вкладається заповіт митрополита Сильвестра поховати себе саме у Софійському соборі, що й було виконано.
Однак, коли роль Софійського собору як центру Київської митрополії та його ролі у спробі привести українських гетьманів, найперше Богдана Хмельницького, на державотворчий шлях, не викликає питань, то його визначна роль саме як духовно-просвітницького центру Українського Православ’я XVIІ ст., як це сьогодні спробує довести ряд дослідників, викликає певні заперечення.
Так, найперше варто згадати про те, що реальні засновники саме київського православного відродження та традиції народилися, виховувалися й отримали освіту по-за Україною. У Київ вони прибули в зрілому віці, вже сформованими особами. І коли свт. Петра Могилу ще якось можна пов’язати з українським вихованням через початкову освіту у Львівській братській школі, то митрополит Сильвестр Косів був вихованцем представником виключно білоруської гілки Київського Православ’я. При цьому варто згадати, що від самого початку своєї діяльності на посаді архімандрита Києво-Печерського монастиря, свт. Петро Могила мав дуже конфліктні відносини з Київським православним братством, а уже будучи митрополитом він – виступив і проти Львівського православного братства [20, ст. 87].
Також, і у могилянських виданнях можна спостерігати, що свт. Петро Могила головним чином звертався до Віленської (білоруської) та грецької православних традицій, ніж до Львівської (української) традиції.
Наприклад, найбільша кількість запозичень Київського Служебника доводиться на видання Віленського 1617.г. Так, у вступних молитвах київського видання Служебник (1629 р.) свт. Петро Могила дотримується тексту віленського видання 1617 року (додавши, після слів віленського Служебника «Г’ді посли руку твою», ланцюг власних рубрик та молитов). [21, ст.105-110] А в своєму Требнику 1647 року він повністю передрукував «Науку ієрею» з того самого віленського служебника.
Крім того, у Требнику митрополита Петра Могили дано «126 чинів, з того числа 37 нових, і 20 з них невідомі ні в грецьких, ні слов’янських Требниках» [22, ст. 63-64]. Деякі дослідники, зокрема професор А. Карташов, взагалі вважають – більшу частину чинів і молитов свт. Петро Могила взяв з «Rituale» папи Павла V, який був надрукований хорватською мовою у 1637 р [23, ст. 287].
Найближчим помічником та спадкоємцем свт. Петра Могили на Київській кафедрі був митрополит Сильвестр Косів († 13 (23) квітня 1657 р.), вихований, як ми вже відзначали вище, виключно на білоруській православній традиції, яку він і впроваджував як викладач та префект Києво-Могилянської колегії.
Але, для нас головним є не особливості могилянської традиції та обрядовості (власне духовна складова Київського Православ’я XVIІ ст.), а той факт, що вони аніяким чином не були пов’язані з Софійським монастирем та собором. Тут центрами були Києво-Печерський монастир, де розташовувалася друкарня, і наукові могилянський гурток у колегії, яким з 1631 р. опікувався майбутній митрополит Сильвестр Косів.
Отже, на нашу думку, навіть у часі нового відродження Києва як реального кафедрального міста Київської православної митрополії, Київська Софія відігравала виключно роль адміністративного центру, навколо якого мусили гуртуватися православні Речі Посполитої (Білорусі й України). Щодо сакралізації власне Софійського собору, то коли вона і була присутня у висловлюваннях і твердженнях свт. Петра Могили та митрополита Сильвестра Косова, то знов же носила візантійський адміністративний символізм – боротьбу за власну автокефальну Київську Православну Церкву в глобальному масштабі старовинної Київської митрополії Константинопольського патріархату.
У подальшому, після Андрусівського перемир’я (1667 р.), Київ відходить до Московії. Розпочинається поступова повзуча анексія Київської митрополії Московським патріархатом, а після її здійснення – нівелювання її до стану звичайної єпархії. У 1786 р. відбувається ліквідація Софійського монастиря, а з 1 вересня 1797 року Київська єпархія збігається з межами Київської губернії [24]. Софійський собор робиться виключно одним з багатьох єпархіальних кафедральних соборів Російської Православної Церкви. І саме, у такому стані він перебував до 1917 року.
Щодо самої ідеї «софійськості», то коли загалом аналізувати її втілення в українському русі другої полови ХІХ – початку ХХ стст., вона також, як і раніше, стає найперше державною, ностальгічною згадкою про Київську Русь та період козацьких змагань XVIІ ст. При цьому власне духовне-християнське наповнення українства було найбільш пов’язано з постаттю св. Рівноапостольного князя Володимира. Саме тому, коли українська інтелігенція та священики висунули ідею встановлення пам’ятника святому князю Володимиру Великому на високій горі над Хрещатиком (1853 р.), ця ідея викликала заперечення Київського митрополита Філарета (Амфітеатрова). Навіть, після отримання урядового дозволу та закінчення будівництва пам’ятника святому Володимиру, владика Філарет заборонив підвладним йому архієреям і священикам «бути присутніми на врочистостях та освячувати новозбудований пам’ятник».
V. Українська Державність та Софійська ідея у 1917-1929 рр.
Лютнева революція 1917 р. дала народам колишньої Російської імперії шанс отримати власну державність. Не була виключенням і Україна. Одночасно, з державотворенням відбувалася й боротьба за церковну автокефалію. Хоча, тогочасні документи практично не вміщують якихось згадок про «софійську ідею», а провідні монографії, зокрема праця І. Власовського «Нарис історії Української Православної Церкви» (том 4-1), обходять це питання мовчанням, ми можемо, аналізуючи певні події, реконструювати певні тогочасні погляди на це питання.
Не вдаючись у історію релігійних подій в Україні, які відбувалися у 1917-1918 рр., можна сказати, що першим, хто звернувся до ідеї «софійськості» саме у її варіанті державно-візантійської симфонії, був гетьман Петро Скоропадський. Саме його, 26 квітня 1918 р., у Софійському соборі було миропомазано на «гетьмана всієї України». При цьому, чин здійснив фактичний керівник Київської митрополії – архієпископ Никодим (Кротов).
На нашу думку, Петро Скоропадський був прибічником ідеї отримання повної незалежності Українського Православ’я та надання йому державного статусу. Про це, як свідчать історики, гетьман Петро Скоропадський говорив на Соборі Української Церкви 20 липня 1918 р. [25, ст. 45-46]. І хоча, собор прийняв постанову виключно про «автономний статус Православної Церкви в Україні» [26, ст. 17-19], це був вже певний крок до авкофального статусу.
Однак, як свідчать документи, ані в постанові Українського собору, ані у її затвердженні «Всеросійським собором» [26, ст. 15-16], немає згадки про Київ, як кафедральне місто, та, відповідно, про кафедральний статус Софійського собору. Можна висунути гіпотезу про те, що для всіх це було очевидно і не вимагало окремих рішень. Або це питання мало (не достатньо) цікавило учасників соборів.
Певним поворотом до ідеї «софійськості», а саме символізму Софії Київської як духовного центру Помісності Українського Православ’я, зробився Всеукраїнський Церковний Собор, який відкрився 1 жовтня 1921 р. саме у соборі та на якому було оголошено про створення Української Автокефальної Православної Церкви (формації 1921 р. або липківської). Там же, у Софійському соборі, 23 жовтня відбулася «хіротонія» прот. Василя Липківського на Київського митрополита, а також «висвячення» інших «архієреїв» УАПЦ (л). Фактично, з цього часу, не дивлячись на всю антиканонічність УАПЦ (л), Київський Софійський собор робиться символом не тільки державної, а і духовної незалежності України (Українського Православ’я).
Отже, на нашу думку, можна зробити висновок, що у 1917-1921 рр. відбулося, найперше певне відродження українського державного символізму Софії Київської, а у подальшому – і як центру духовної незалежності Українського Православ’я.
VІ. Радянські часи (1929 – 1992 рр.)
У 1929 р. комплекс Софії Київської зупиняє своє існування як церковна одиниця та переходить у державну власність, а з моменту 1934 р. він вважається Державним історико-архітектурним заповідником. Тому, з цього часу ми можемо казати про Київську Софію виключно як національний символ, який використовувався українськими церковними, науковими та літературними діячами, при цьому – переважно у діаспорі (у 1921-1939 рр. також Західній України, яка була у складі Польщі).
Отже, не вдаючись у детальний розбір багатьох релігійних, історичних та літературних творів, можна зробити висновок, що основним виразом теми «софійськості» було прагнення саме української державності у її духовному вимірі, який показував її на прикладі Київської Руси, Святого рівноапостольного князя Володимира, благовірного князя Ярослава Мудрого, а також інших історичних особистостей, зокрема і провідних діячів Київського Православ’я.
Ще один вираз софійськості знайшов свій відбиток у богословсько-історичному обґрунтуванні ідеї Української Православної Автокефалії, де Київській Софії повертали атрибутику майбутнього головного храму Православної України, яку, як ми відзначали вище, започаткував свт. Петро Могила. У цій ідеї Софійськість – це синонім автокефальної Православної Церкви України, рівної серед рівних церков-сестер Вселенського Православ’я. І тут, на наш погляд, теж йдеться про духовне прагнення українців до власної державності, адже незалежна (автокефальна) Церква може відбутися виключно у Незалежній Україні.
Також варто звернутися до наповнення ідеї «софійськості», яка притаманна українським греко-католикам та внесена в їх життя кардиналом Йосипом Сліпим (†1984) після його визволення з радянських таборів у 1963 р. Ця ідея виникла з ідеології митр. Андрія Шептицького, а саме його прагнення «навернення Руси» та «руху на Схід» – фактично неприхованого прозелітизму та знищення Православ’я [27, ст. 9-10, 209]. Для послідовників уніатського митрополита, першим з яких і був кардинал Йосип, «вхід у Софію» був апогеєм та духовно-матеріальним символом католицької перемоги над православними. Саме тому, він заповідав своїм наступникам остаточно поховати себе у Святій Софії: « в підземельній гробниці оновленого Собору Святої Софії Київської спокійно спочив би я, коли буду плоттю померлий!» [28]
На нашу думку, підсумовуючи символізм та вираз софійськості у радянську добу, можна зробити висновок, що Софія Київська була духовним центром, який втілював надію та боротьбу за відновлення Незалежної України й Помісного статусу Українського Православ’я.
VІІ. Софійськість у Незалежній Україні та створення Православної Церкви України
У 1989 р. відбулося відродження Української Автокефальної Православної Церкви в Україні. Це був вияв духовної боротьби за Незалежну Україну та Київ як центр її державного та духовного життя. У цьому вимірі ідея софійськості знову набуває державно-духовного наповнення, яке було їй притаманне з ХVІІ ст. І хоча, Україна отримала державну незалежність у 1992 р., архієреї, священики, миряни, усі українські патріоти, зокрема і кращі представники інтелігенції, розуміли, що без визнаної автокефальної Православної Церкви України, при пануванні Московського Патріархату, без духовної незалежності від «Москви та Риму», українська держава не відбудеться.
Однак, на відміну від попередніх періодів, особливістю новітньої «софійськості», яку сповідали УАПЦ та УПЦ КП, була потреба її «матеріального втілення», а саме офіційний вхід у Софію для здійснення богослужіння та своєї діяльності. Здійснення такого акту було б реальною духовною підтримкою та визнання Державою необхідності автокефального статусу Українського Православ’я. Це добре розуміли в Московському Патріархаті, тому робилося все, щоб Київська Софія, коли її неможливо отримати у користування, залишалася у статусі «історичного музею». При цьому, саме боротьба Москви проти матеріального втілення софійськості як нового варіанту православної симфонії в Україні (духовної опори незалежності), зробилося чи не основним підґрунтям сутичок міліції та вірних у часі поховання патріарха Володимира (Романюка) 18 липня 1995 р.
На нашу думку, вже з кінця 80-х – початку 90-х років ХХ ст. «матеріальна софійськість» та «новітня симфонія» – робиться частиною боротьби за визнання Помісного статусу Українського Православ’я. Разом з тим, інертне мислення очільників України щодо необхідності автокефалії, надовго заморожує цей процес. При цьому робиться спроба нівелювання роль Святої Софії в Українському Православ’ї, як духовної основи України через проведення незрозумілих «міжконфесійних молитов», коли у храм вводилися представники конфесій, які не мали жодного стосунку до святині.
Тільки, після перемоги «Революції гідності» та приходу до влади Президента Петра Порошенко, починається втілення нового осмислення православної симфонії, а саме спільна діяльність Православних Церков (УАПЦ і УПЦ КП), виконавчої та законодавчої влади України за об’єднання православних та отримання канонічного автокефального статусу. У цьому процесі Київська Софія мусила зробитися реальним об’єднавчим духовним центром.
Першим кроком на шляху втілення новітньої софійськісті було відновлення богослужбового життя у малій або як її ще називають – Теплій Софії, що відбулося 21 лютого 2016 р., коли «храм було освячено на честь святого благовірного князя Ярослава Мудрого» [29].
Відповіддю на активне відродження ідеї саме державно-духовної софійськісті та включення в її матеріальної складової, було заснування, у березні того ж 2016 р., тогочасним кліриком Московського Патріархату в Україні, прот. Георгієм Коваленко, «Відкритого православного університету Святої Софії-Премудрості». При цьому, на наш погляд, головним відрізненням «софійськості» цього університету було виключення з її елементів державницьких та автокефальних, та заміна їх на якусь «загально християнську», позаконфесійну та позанаціональну духовність. Цей, чисто сакральний, погляд на «софійськість» та Софійський собор, зберігся у цьому університеті й після долучення протоірей Георгія Коваленко до Православної Церкви України.
Однак, остаточне втілення софійськісті, як новітньої православної симфонії, де вона є духовним та адміністративним центром Українського Православ’я – Православної Церкви України, відбулося з часу Київського об’єднавчого собору 2018 р, що проходив саме у стінах Святої Софії у присутності голови держави – Президента України Петра Порошенко. У подальшому ця софійська симфонія знайшла свій відображення у тексті Томосу про автокефалію, акті інтронізації Предстоятеля ПЦУ, Блаженішого митрополита Епіфанія, саме у Софійському соборі, традиційне проведення у стінах комплексу Софійського собору засідань Священного Синоду ПЦУ, а також найбільш важливих богослужінь [30].
VІІ. Висновки
Софія Київська була побудована в Києві, столиці Київської Русі, як символ державності, адже київські князі намагалися переймати символізм Візантійської імперії. Однак, через ставлення Константинопольських патріархів, найперше відмову Київському Православ’ю у обранні власних митрополитів, реальна православна симфонія не відбулася. При цьому, господарювання митрополитів-греків у соборі не дало йому зробитися реальним духовним центром Київської Русі, а залишили собор виключно адміністративним центром Київської митрополії, презентаційним державним собором.
Руйнація Києва, позбавлення його реального статусу кафедрального міста та остаточний розпад Київської Русі як держави, а також, через певні причини, нецікавість до собору навіть самих киян, привели практично до повного занепаду Київської Софії, забуття самої ідеї візантійської «софійськості».
Нове життя Софійському собору, а також переосмисленої ідеї «софійськості» як державно-духовного союзу, відродження державотворчого процесу через досягнення незалежності (автокефалії) Православної Церкви разом з незалежністю Держави, спробував втілити у життя свт. Петро Могила та його наступник – митрополит Сильвестр Косів. Однак, окупація Московією лівобережної України, анексія Київської митрополії Московським Патріархатом, привели до незведення митрополії до звичайної єпархії Російської Православної Церкви, а Софійського собору – до одного з звичайних кафедральних храмів.
Відродження ідеї софійськості відбулося з повстанням українського руху в другій половині ХІХ ст. як символу державної та духовної незалежності. Ця ідея отримала свій розвиток у ХХ сторіччі під час Визвольних Змагань, зокрема у миропомазанні Петра Скоропадського на «гетьмана всієї України», а також у проголошенні УАПЦ (л) у 1921 р.
Ідея «софійськості», як духовного центру та одного з головних чинників реальної незалежності України, плекалася в українському русі на протязі багатьох років, та отримала своє остаточне втілення у Київському об’єднавчому соборі 2018 р., інтронізації Предстоятеля Православної Церкви України та реального центру Української Православної Помісності.
Отже, Київська Софійськість – це історичне духовне втілення Незалежної України у її сучасній державній православній симфонії, бо більш ніж 80% українців визнають себе православними, з яких більшість відносить себе до Православної Церкви України.
Категорія: Uncategorized
