ЛЕГЕНДАРНІ ЧАСИ

Відомостей про перші християнські храми на Нижньому Дніпрі обмаль, усі вони мають легендарне походження, і зібрані відомим істориком архієпископом Феодосієм (23 червня 1871 р. Феодосія – Олександра Григоровича Макаревського – призначено Архієпископом Катеринославським і Таганрозьким). Найвагоміша його праця «Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии…» вміщує велику кількість даних про церковне будівництво протягом усього ХVІІІ століття у 10 містах і 226 селах єпархії. Великим недоліком цих праць є досить рідкісне посилання на джерела, з яких була взята та чи інша інформація. Він зазначав, що перший християнський храм з’явився близько 350 р. на дніпровському острові, де, за переказами, колись стояв хрест Андрія Первозванного. Його було зведено християнами, полоненими язичницькими племенами. Історик зазначав, що наприкінці V – початку VІ ст. (470–505 рр.) на північних берегах Азовського та Чорного морів, а також на теренах колишнього Запорожжя православна віра зробилася панівною, а святий острів на Дніпрі був центром віруючих.
Добре відома легенда про те, як у 870 р. кілька грецьких ченців, що пливли з Константинополя до Київа на торговому судні, оселилися на дніпровському острові і заснували монастир. Монастир був дерев’яним. Грецьким ченцям його допомагали будувати самарські рибалки. Оскільки у Константинополі не будували храми з дерева, візантійцям стали в нагоді вміння місцевих майстрів. Відомо, що у ІХ ст. по течіях Дніпра, Самари та Південного Бугу було розкидано багато укріплених поселень, в яких розташовувались «церквички» і при них постійні молитовники та богомольці. У Феодосія ж знаходимо відомості про давнє сармато-роксоланське городище Самарь, що розташовувалося на берегах річки Самари. У ньому існував молитовний християнський будинок.
Нібито, у 957 р. княгиня Ольга, прямуючи до Константинополя, зупинялася на святому острові зі своїми дружинниками (більшість дослідників вважають, що йдеться про Монастирський острів навпроти сучасного центру міста Дніпропетровська). Єпископ Григорій, який супроводжував княгиню, за допомогою самарських рибалок, ченців, що жили на острові, і свого почету збудував тут особливу «церковицю» і правив у ній богослужіння. Споруду звели з дерева, яке привозили човнами із Самарських лісів.
У 1224 р. татари зруйнували монастир і велику кількість міст та поселень по течіях Дніпра і Самари, хоча за археологічними свідченнями останніх років життя степового краю не зупинилося. Ватаги промисловців-колоністів з’явилися у південноукраїнських степах разом із початком литовської експансії. Спираючись на «слов’янський елемент», розсіяний у степах від попередніх колонізацій, вони відновили господарське освоєння південних територій колишньої Київської Русі, створюючи для цього штучні осередки бази-коші та зимівники. Ці «коші» або «стани» були осередками окремих промислових ватаг.
Храми запорожців

Перша документальна згадка про запорозькі церкви зустрічається в жалуваній грамоті польського короля Стефана Баторія від 20 серпня 1576 р. Феодосію Макаревському були відомі більш ранні історіографічні джерела, він зазначав, що у 1530 р. запорозькі козаки відбудували в самарських лісах, на місці спустошеної татарами Самарської обителі, нову дерев’яну військову церквицю зі дзвіницею і шпиталем при ній.

Серед найбільших запорозьких поселень виникав своєрідний громадський центр – майдан чи площа (найбільш архаїчний тип круглого майдану на Запорозькій Січі), де збиралися козаки і де найчастіше ставили головну домінанту – храм. Особливу роль у сприйнятті дерев’яної церкви відігравало природне оточення: схили, береги річок і озер, пагорби, урвища, ліси. Неповторність південних степів із їхнім мальовничим рельєфом – від м’яких пологих форм до підкреслено високих, із чергуванням урвистих берегів річок і долин – створювало особливу атмосферу поетичності, на тлі якої виразно сприймалася забудова й архітектура церковної споруди.

Невід’ємною особливістю запорозьких козаків був їхній похідний образ життя. Підтвердженням цьому є факти облаштування мобільних храмів Війська Низового. Перед нами не подібність культової споруди, а зразок конкретного її архітектурного типу – похідного, переносного, суворо підпорядкованого особливостям степових умов і військового часу. Такі храми були широко розповсюджені ще з часів заснування першої Запорозької Січі. Храми даного типу проіснували до початку ХХ ст., але дослідники культового зодчества не приділяли їм значної уваги, вважаючи їх тимчасовим явищем, а не окремим (мобільним) типом споруд, що мав широке використання на теренах Вольностей Запорозьких, а також на Дону і пізніше на Кубані. Ці церкви буду-валися з дерева і облаштову-валися кількома способами.

Що стосується сталих церковних споруд, то після опрацювання знайдених матеріалів, добре видно – фактично на всій території колишнього Запорожжя домі-нували церкви п’ятизрубні одноверхі. Характерною особливістю храмів є гранчаста форма зрубу, але багато церков мали і прямокутну форму. Також відомі архаїчні ротондальні та полігональні храми (у цей час більше ніде не будувалися, але набагато раніше такий тип споруд зустрічався на Західній Україні). Первинні міграції з Поділля та Середнього Подніпров’я принесли на Запорожжя тризрубні триверхі церкви (аналоги східно-подільських церков), навіть після того, як планувальна система сакральних споруд за певний час змінилася (розвинулися бічні – південне та північне – рамена), тридільність іноді простежувалась у завершеннях.

Наприкінці ХVІІ ст. ротондальні та полігональні типи споруд (південний тип культових споруд) уперше з’являються в Надпорожжі, а потім до кінця ХVІІІ ст. широко розповсюджуються на землі донських козаків і на Кубань. Хоча планувальна система церков донських та кубанських козаків ускладнюється (більшість п’ятизрубна), в основі об’ємно-просторової композиції залишається полігональний зруб. Донські церкви являли собою не єдину споруду, а скупчення кількох полігональних (рівновеликих, чи різновеликих) об’ємів.

На території колишнього Запорожжя добре відомий, поки що єдиний в Україні, дев’ятиверхий дев’ятизрубний храм – Троїцький собор у Новомосковську. Ця споруда вважається найдосконалішою пам’яткою хрещатого типу з дев’ятидільною структурою, що являє собою апогей розвитку цілої архітектурної доби – доби запорозького козацтва!

До складу сталого церковного комплексу запорозьких храмів входили: церква, дзвіниця, шпиталь (для лікування поранених і старих січовиків), а також обов’язково школа. Головна Покровська церква на всьому Запорожжі, яка знаходилася на Запорозькій Січі об’єднувала найвеличніший храмовий комплекс, огороджений ровом і валом із палісадом.

Інші церкви Запорожжя, звісно, були менш грандіозними, але їм не бракувало огорож і укріплень. Церковний комплекс часто обороняли від нападників, тому головні споруди іноді нагадували оборонні вежі, а сама садиба була дерево-земляним укріпленням.

Єпархіальний вихор

Із часів Запорозької Січі, після її руйнації та до 1820-х рр., саме колонізація виступала головним джерелом поповнення населення південного краю. До Південної України переселялися представники десятків етносів, через що маємо історіографічну традицію сприйняття південного краю як конгломерату різних національностей і конфесій, слід мати на увазі, що переважну більшість новоприбулих становили все ж таки українці, переселенці як з Правобережжя, так і Лівобережжя.

Новоприбулі, що були носіями певної культури, з одного боку, адаптували її до культури тієї групи, до якої потрапляли, з іншого, за певних умов могли самі впливати на останню. Тож, у культових спорудах цього періоду простежуються риси різних шкіл України.

Наприкінці ХVІІІ ст. традиційні елементи в культовій архітектурі поєднуються з класичними. Дерев’яні верхи церков набирають іншої форми, змінюється ритміка мас, починають з’являтися портики з фронто-нами, але поки що більша частина народних майстрів продовжує будувати, зберігаючи традиційні форми (наприклад, церкви Дмитрівки, Нікополя, Катеринослава та інші).

Найчастіше дерев’яну церкву будували у центрі села. Більшість поселень існувала в низинних річкових долинах та гирлах балок, – тож храми на Півдні будували в низинах на рівних місцях, або на невеличкому підвищенні. Щоб церкву було добре видно, її робили набагато вищою за інші споруди. Іноді церкву ставили на околиці села на підвищені. Не зважаючи на існування кількох кутків у поселеннях, найчастіше церква була одна у центрі села, хоча виявлено поселення, в яких церков було три і навіть більше.

Будинок священика та господарські приміщення не входили до складу церковної садиби, хоча і розташовувалися поруч із нею, часто поряд із будинком священика знаходилась школа та центральний майдан поселення. Всередині церковної садиби часто влаштовували освячений цвинтар (як правило зі східного боку церкви, іноді були винятки), за честь вважалося бути похованим коло церковного вівтаря. Над могилами встановлювали кам’яні та дерев’яні хрести. Із середини ХІХ ст. дзвіниці почали прибудовувати до західного боку церковної споруди, до початку ж ХІХ ст. дерев’яні дзвіниці розміщували з північного, південного та західного боків окремо від споруди.

Даний регіон продовжував відігравати роль арени бойових дій, тому тут була сконцентрована велика кількість військових сил. Мобільні церкви досить часто ставали в нагоді російським військам. Петербург розглядав Південну Україну не лише як стратегічно важливу територію, що служила плацдармом для реалізації політичних планів, але і як регіон із могутніми економічними потенціалами.

Пік інтересу до розбудови церковного устрою краю припав на правління Катерини ІІ. Підвищена увага приділялася церквам регіону в перші роки правління Павла І – імператор докладав зусиль, аби позбавити Південь особистих прав і привілеїв, які край отримав завдяки опіці Катерини ІІ. Все це впливало на церковне будівництво.

На початку ХІХ ст. характерне ще більше проникнення принципів і форм класицизму. Зводяться храми, вписані в квадрат, заломам надають сферичної форми замість традиційної рівної або увігнутої. Але головне, що центральна влада намагалася збільшити відсоток кам’яних храмів, оскільки дерев’яні були значно вразливішими для пожеж.

І все ж потреби саме в дерев’яному будівництві були настільки нагальними, що заборону постійно порушували. Вже у 1806 р. (на території Катеринославської єпархії) було дозволено зводити дерев’яні церкви. Але цей дозвіл не означав заохочення такого будівництва. Тож поступово зростав відсоток кам’яних релігійних споруд.

Наприкінці 1840-х – початку 1850-х рр. система отримання планів на зведення храмів була переглянута у зв’язку з призначенням до єпархій спеціальних архітекторів, які мали керувати зведенням будівель духовного відомства. Але і цей захід не вирішив проблеми: продовжували з’являтися церковні споруди, зроблені не за «єпархіальними» проектами. Для храмів цього періоду характерний синтез традиційних засобів із канонічними «єпархіальними» традиціями. Тому 2 січня 1854 р. Миколою І був підписаний указ, яким підтверджувалася необхідність будувати храми під наглядом фахівців, за винятком випадків, коли не було можливості доручити архітекторові нагляд за будівництвом дерев’яних церков.

За такомго особистого опікування Миколи І питання вигляду релігійних споруд було цілком визначеним, бо детально регламентувалися плани церков і правила їхньго зведення.

Зміни законодавства суттєво вплинули на влаштування релігійних споруд, на практику церковного будівництва. Дотримання «благолєпності» вимагало більших коштів, що негативно позначилося на темпах розбудови церков, зниженні ентузіазму мирян у питанні церковного будівництва і остаточно викоріняло традиційні прийоми спорудження храмів на Півдні України, спотворюючи існуючі старовинні святині.

При всьому розмаїтті змін, що відбувалися в архітектурі українських православних церков Півдня України (ХІХ–ХХ ст.), усі вони поєднані однією загальною спрямованістю – прагненням наблизити архітектурний вигляд храмів до вигляду типових проектів, розроблених єпархіальними архітекторами.

Революційний реванш

З початку ХІХ ст. сакральна дерев’яна архітектура Південної України зазнала нищівної руйнації. Єпархіальні церкви поступово витіснили сакральний простір Запорожжя. На початку ХХ ст. після бурхливих революційних подій українське сакральне зодчество отримало останній смертоносний удар. Великодержавницька політика породила нового монстра, який після 1917 р. стер із лиця земного пам’ятки єпархіального будівництва, зануривши пам’ять про українську церковну старовину у безмежний океан людського забуття.

Сьогодення

У середині ХІХ ст. на теренах лише Катеринославщини існувало понад 300 дерев’яних церков, окремі святині проіснували до 30-х років ХХ ст. (50 дерев’яних церков ХVIII ст. існувало ще у 1913 р.

Точна кількість розібраних і спалених церков Півдня поки що невідома. Зараз у реєстрі пам’яток значиться лише 2 назви (Введенська церква у м. Бериславі та Троїцький собор у м. Новомосковську), але є церкви, які не внесено до реєстру пам’яток (наприклад, церква с. Івано-Михайлівки Новомосковського району Дніпропетровської області), тому важко виявити точну кількість вцілілих пам’яток. За попередніми даними, їх збереглося менше 1% від тієї кількості дерев’яних церков, яка існувала на 1917 р. і набагато менше 1% від загальної кількості церков, відомих на даній території з VIII до ХХ ст. (понад 600 дерев’яних храмів)). Деякі з церков загинули зовсім недавно (наприклад, дерев’яна церква с. Підпільного на Новомосковщині була розібрана у 1980-х рр.). Вцілілі пам’ятки, безумовно, мають архітектурну цінність (слід згадати церкви в с. Юхимове, Бірки та Іванівка на Кіровоградщині, Ровеньки на Луганщині), але лише дві з них – церкви м. Берислава (Херсонської області) і м. Новомосковська (Дніпропетровської області) можуть порівнюватись із втраченими шедеврами.

За часів незалежності між фахівцями продовжується дискусія щодо припустимості відбудови знищених стародавніх храмів. На користь відродження знищеного говорять наведені вище факти та цифри. Десятки спотворених святинь очікують на відбудову, відродження в людських серцях і в пам’яті людства (Дерев’яна архітектура вважається найдавнішим і наймасовішим видом будівельного мистецтва, що виділяється як важливий чинник становлення культового зодчества. Порівняльний аналіз дерев’яних українських храмів із традиційними культовими спорудами інших, суміжних із Україною регіонів, свідчить про унікальність цього будівельного мистецтва).

З благословіння високопреосвященнішого
Дніпропетровського і Криворізького СИМЕОНА
Та його наказом
8 листопада в день пам’яті великомученика Димитрія Солунського
при Дніпропетровській єпархії створено постійно діючу
Координаційну раду отаманів православного козацтва Дніпропетровської області

Категорія: Духовне читання