ПОВНЕ ЖИТІЄ ПРЕПОДОБНОЇ МАРІЇ ЄГИПЕТСЬКОЇ

 Не можна не говорити про преславні діла Божі. Той, хто замовчує їх, хто приховує дивовижні діла, що відбуваються зі святими людьми, той чинить велику шкоду справі спасіння своїх ближніх.

 – І я,  – говорить св. Софроній, патріарх Єрусалимський,  –  не можу не розповісти святої повісті, що дійшла до мене, про життя преподобної Марії Єгипетської.

Зміст цієї розповіді такий.

В одному з Палестинських монастирів, розташованих в околицях Кесарії, з ранньої юності подвизався подвигом благочестя деякий інок на ім’я Зосима. Благочестивий життям, розумний в слові, відомий чудесами та даром прозорливості, він до 53-ох років подвизався у пості, дотримуючись усіх правил, викладених вчителями чернецтва що жили до нього. І ось, коли Зосима виконав усі їхні заповіти, його почала бентежити думка, про те, що він начебто вже досяг повної досконалості. Одного разу, у той час, як він був охоплений цією гордовитою і грішною думкою, йому з’явився ангел і сказав: «Зосимо! Ти дійсно старанно подвизався і гідно пройшов подвиг посту. Але знай, що ніхто з людей не може сказати про себе, що він досяг повної досконалості. Так і ти. Є подвиги, яких ти ще зовсім не знаєш, а між тим, вони значно важчі від тих, що ти пройшов. Щоб бачити, які є ще інші, не випробувані тобою, шляхи до спасіння, іди в Йорданський монастир.»

Оселившись в Йорданській обителі, Зосима став жити тут серед дивних старців, що цілковито віддали себе служінню Богові. Життя їхнє проходило то в молитвах, то у співанні псалмів, котрі вони приносили Богу від всієї повноти своїх сердець, то в тілесних подвигах, спрямованих на умертвіння плоті і возвеличення духа. Уста йорданських старців ніколи не промовляли марних слів. Не піклуючись про надбання тимчасових життєвих благ, ці ченці у всьому прагнули лише панування душі над тілом. Повчання у слові Божому було для них найкращою і найголовнішою їжею; тіло ж своє вони живили лише хлібом та водою.

В цьому Йорданському монастирі був такий звичай. У першу Неділю Великого Посту за літургією кожен причащався Тіла і Крові Господніх, потім дещо підживившись пісною їжею, всі збирались у храмі для щирої, колінопреклоненої молитви. Тут ченці прощались один з одним і, кожен, падаючи перед настоятелем на коліна, просив у нього благословення на майбутній подвиг.

Відчинялись монастирські ворота, і при співанні псалма «Господь просвіта моя, і Спаситель мій, кого убоюся?»  –  ченці виходили з обителі і переходили через ріку Йордан. Лише один чи два старці залишались у монастирі, але не для охорони майна,  – там не було чого красти,  – а для здійснення богослужінь.

При цьому кожен з ченців брав для себе небагато їжі: хто хліба, хто фініків або смокви, хто намочену у воді пшеницю, а дехто нічого не брав, сподіваючись прогодуватись травами, що росли в пустині. За Йорданом ченці розходились у різні боки по пустині і проводили увесь час Великого Посту в усамітненні, суворому дотриманні посту та постійній молитві. За тиждень до Воскресіння Христового, в свято Ваій, вони знову збирались усі в монастир. І ніхто з них не розпитував іншого, як він провів час у пустині: у кожного свідком його подвигів повинно було бути тільки власне сумління.

Згідно з цим звичаєм, Зосима також вирушив за річку Йордан. 20 днів він заглиблювався в пустиню, сподіваючись знайти там подвижника, котрий навчив би його подвигів вищої досконалості. І ось одного разу опівдні, коли Зосима призупинився і, обернувшись лицем на схід, став щиро молитися, він побачив праворуч немовби людську тінь. Остерігаючись диявольської омани, старець осінив себе хресним знаменням і продовжував молитись.

Коли ж молитва була закінчена, він обернувся на південь і побачив, що до нього прямує якась оголена людина. Тіло її було чорне від палючого проміння сонця; біле, як сніг, волосся спадало до низу. Думаючи, що це один з пустельників, старець Зосима, як юнак, побіг до нього, але той, що з’явився, помітивши його наближення, почав втікати вздовж русла ріки. Старець біг за ним і зі сльозами кричав:

– Раб Бога Істинного! Зглянься над кволим старцем! Нащо ти втікаєш від мене, бідного грішника? Зупинись, помолись за мене і благослови мене ради Господа Бога, Котрий нікого не відкидає.

Тоді невідомий чоловік зупинився на краю русла і відповів:

– Блаженний Зосимо! Не наближайся до мене. Кинь мені, нагій жінці, мантію твою, щоб прикрити мені наготу мою; тоді я попрошу тебе благословити мене.

Зосима, здивований тим, що це була жінка, і особливо тим, що вона називає його ім’я зрозумів, що вона знає його через небесне одкровення. Він поспішив виконати її прохання.

Незнайома жінка, прикрита плащем, перейшла на берег, де стояв Зосима. Тут вони схилились один перед одним на землю і просили взаємно благословення. При цьому ніхто з них не наважувався, через своє глибоке смирення, зробити це першим. Пустинниця говорила, що вона велика грішниця, Зосима ж вказував на свої великі гріхи і недоліки. В обох уста промовляли одне і теж: «Благослови!» Нарешті, пустинниця сказала, що в нього, Зосими, переважне право, і навіть обов’язок, благословити, бо він священик. Таке знання його сану ще більше вразило старця, і він повністю переконався, що перед ним велика угодниця Божа.

– О, Блаженна мати! – вигукнув Зосима  – умертвивши тілесні немочі, ти наблизилась до Бога твоїм благочестям. Чи не Він відкрив тобі моє ім’я і сан? Ти велика подвижниця. Тому я благаю тебе благословити мене першого і помолитись за грішника, що потребує твоєї молитви.

Наполегливість старця перемогла, і жінка молитовно вигукнула:

– Милосердний Бог, що хоче спасіння душам людським, нехай буде благословенний по віки!

Потім вони обоє піднялися з землі.

– Амінь, – відповів Зосима.

Пустинниця , вказавши на те, що Сам Бог привів Зосиму до неї, щоб святий отець розповів їй про життя у світі, запитувала, в якому стані знаходиться тепер християнство, і як живе і керується Церква Божа.

– З благодаті Ісуса Христа Бог дарував Церкві благі дні,  – відповів старець і з ще більшою наполегливістю просив рабу Божу помолитись Господеві за весь світ.

Звернувшись на схід і піднявши руки до неба, пустинниця ледь чутно молилась. Її тиха полум’яна молитва довго підносилась до неба і в цей час подвижниця видимо піднялася над землею. Зосима, вражений тим, що вона піднялась від землі в повітря більше ніж на лікоть, в страху затремтів, впав на  землю і тільки повторював: «Господи помилуй! Господи помилуй…»

Він думав, що це дух, привид.

– Не дух я, – сказала пустинниця, закінчивши свою молитву і провидівши думки старця, – я тіло і кості. Упевнись, що я жінка-грішниця, яку очистило тільки святе покаяння… Нехай визволить нас Бог від великих спокус диявола силою Хреста Святого!

І пустинниця стала побожно хреститись.

Зосима впав до ніг обраниці Божої, прохаючи розповісти, хто вона, яке і з якого часу проводить життя в пустині,  – розповісти для спасіння його власної душі і для навчання всіх інших.

Ось що розповіла пустинниця про себе.

– Я народилася, – говорила вона, – в Єгипті. В 12 років, зневаживши любов батьків, я подалась до Олександрії і там втратила дівочу цнотливість. Без сорому і жаху не можу навіть тепер згадувати про ті мерзоти, які я тоді чинила в своєму житті… 17 років я віддавалась найжахливішій розпусті.

І ось одного разу я побачила натовп людей з Єгипту і Лівії, що прямували до моря. Я запитала в когось: куди вони поспішають? Мені відповіли, що вони відпливають до Єрусалима на свято Воздвиження Хреста Господнього.

Я вирушила із ними, не маючи нічого, чим би могла заплатити за переїзд і харчування. Я була впевнена, що мої принади дадуть мені усе потрібне, і тому з безсоромністю чіплялася до молодих людей і з ними зійшла на корабель. Весь час переїзду я чинила мерзоти, і теж саме, якщо не більше, робила в Єрусалимі.

Настало свято Воздвиження Хреста. Всі йшли до церкви. Пішла і я з іншими і ввійшла у притвор. Але коли я дійшла до дверей, невидима Божа сила відкинула мене від входу. Усі входили, і нікому ніхто не перешкоджав, а я три, чотири рази намагалась увійти до храму, і кожний раз невидима рука не допускала мене, і я залишалась у притворі.

В збентеженні стояла я в кутку і думала, з якої провини я не можу увійти до храму Божого. Але спасаюча сила Божа просвітила, нарешті, мої душевні очі, і я все зрозуміла, згадавши мерзоту мого минулого життя. Я била себе в груди і гірко плакала. Нарешті, ридаючи, я підняла очі і побачила на стіні ікону Божої Матері. Довго молилася я Небесній Владичиці, щоб Вона змилувалась наді мною, великою грішницею, і відкрила мені вхід до святого храму. Потім з трепетом і надією я пішла до дверей церкви, і мене більше вже не утримувала ніяка сила, так що я могла разом з іншими увійти і поклонитись Животворчому Хресту. З цього я переконалась, що Бог не відкидає того,хто кається, яким би грішним він не був.

Поцілувавши Хрест Господній, я повернулась до образу Пресвятої Богоматері і подякувавши за милість, прохала наставити мене на шлях покаяння. Тоді, наче здалека, долинув голос: «За Йорданом знайдеш повне заспокоєння». І я зі сльозами на очах вигукнула: «Владичице Богородице! Не залиш мене!»  – і одразу ж пішла на поклик.

На дорозі хтось дав мені три монети, зі словами: «прийми це, Мати!»

Купивши на ці гроші три хлібини, я вирушила дорогою, яку вказали мені інші, і коли заходило сонце, дійшла до церкви Іоанна предтечі, що біля ріки Йордан. Після молитви у церкві я вмила обличчя і руки водою цієї священної ріки і повернулась знову до храму, де причастилася Животворчих Таїн Христових. З’ївши половину хлібини, я заснула на землі, а вранці перепливла на інший берег Йордану у невеликому човні.

Так нарешті, я дісталась пустині, де й живу, чекаючи від Господа визволення від тілесних і душевних страждань.

Пустинниця замовкла. Вона принесла, таким чином, сповідь Зосимі у своєму минулому гріховному житті, але нічого не розповіла про своє життя в пустині. Та старець наполегливо благав її зробити і це. І тоді, поступаючись його проханню, пустинниця розповіла йому таке.

17 років прожила вона в пустині. Коли були з’їдені останні дві з половиною хлібини, вона продовжувала харчуватися зіллям. Жахлива боротьба з різними незгодами тривала дуже довго. Пустинниця страждала часто від голоду та спраги, і ці страждання посилювались, коли її переслідували думки про м’ясні страви та вино, котрими вона насолоджувалась у Єгипті, або коли злий дух відновлював у її пам’яті блудні пісні, до яких вона звикла. В цій важкій боротьбі зі своїми божевільними пристрастями, як з лютими звірами, вона знаходила заспокоєння тільки в полум’яній молитві до Бога та Пресвятої Богородиці.

Одяг пустинниці зітлів від давності, і розпався, і тіло її зазнавало впливу усіх змін року: влітку його палило розпечене сонячне проміння, взимку мучив холод. Не раз вона, бездиханна, падала на землю, обпаленою або замерзлою, терплячи душевні і тілесні муки. Але Цариця Небесна не відмовляла їй у своїй допомозі.

– Згадуючи,  – говорила Зосимі пустинниця,  – від якого зла визволив мене Бог, я знаходжу для себе невичерпне джерело в надії на спасіння: всемогутнє Слово Боже живить і покриває мене, бо не єдиним хлібом жива буде людина. І ті, що скинули гріховний одяг, не мають притулку, ховаючись серед кам’яних ущелин.

Почувши, що подвижниця промовляє слова зі Святого Писання, старець Зосима запитав, чи не вивчила вона його. – За увесь час свого життя в пустині,  –  відповіла вона,  – я нікого з людей не бачила, окрім тебе, і за книжками не навчалась. Голос Божий, що лунає в серці, єдиний наставник мій.

Але досить, досить вже мені говорити! Прохаю тебе: молися за мене грішну.

Зосима зі сльозами промовив: « Нехай буде благословенний Бог, що творить незліченні чудеса! Благословенний Бог за милість до мене! Воістину Ти, Господи, не відкидаєш тих, що прагнуть до Тебе.»

Потім пустинниця стала благати старця іменем Спасителя не говорити про неї нікому нічого раніше від її смерті.

«Наступного року,  – промовила, нарешті вона,  – не виходь, отче, з монастиря з іншими на початку посту; та тобі і не можна буде вийти. У Великий же Четвер приходь на берег Йордану, і сподоби мене причаститися Тіла і Крові Христових… Потім передай отцю Іоанну, настоятелю обителі, в якій ти подвизаєшся, щоб він уважніше стежив за собою і духовним стадом своїм.»

Коли в наступному році на початку Великого Посту вся братія монастиря виходила в пустиню, старець Зосима лежав хворий. Тоді він згадав слова подвижниці, і намагаючись виконати її бажання, вирушив у Святий Четвер зі Святими Дарами до Йордану. Тут він побачив, як свята пустинниця, осінивши воду хресним знаменням, пройшла по воді, наче суходолом.

Зосима, на її прохання, прочитав Символ віри і Молитву Господню «Отче наш», потім причастив її. Тоді вона з піднятими угору руками вигукнула: «Нині відпускаєш, рабу твою, Владико, за словом Твоїм з миром, бо побачили очі мої спасіння Твоє.» Потім, звертаючись до старця, сказала: «Благаю тебе, отче, прийди наступного посту до того джерела, де раніше ти розмовляв зі мною».

Із запропонованої Зосимою їжі пустинниця взяла тільки три зерна і знову, як раніше, осінивши Йордан хресним знаменням, перейшла через річку, наче по сухому, і зникла у пустині.

Зосима, за звичаєм монастиря, у наступному році знову пішов до пустині і попрямував до того місця, де вперше побачив подвижницю. Але тепер він не застав її живою: вона лежала зі складеними на грудях руками і зі зверненим на схід обличчям, а біля голови її, на піску, було написано: «Поховай авво Зосимо, тут тіло смиренної Марії, віддай порох Землі. Моли Бога за мене, що померла в місяці квітні, в перший його день, після прийняття Божественних Таїн.»

Прочитавши належні для погребіння псалми і молитви, Зосима з честю поховав тіло святої, у ямі, котру вирив лев, що раптово з’явився, і повернувшись до монастиря розповів братії про все, що сталося, на славу Божу.

Кончина преподобної Марії Єгипетської, що явила в своєму житті і безодню гріха, і висоту благочестя та добрих справ, і яка показала, всім своїм життям, що Господь бажає усім спастись, спочила 1 квітня 522 року, за царювання імператора Візантії Юстина Старшого, наступника святого Юстиніана, захисника і покровителя віри православної.

Категорія: Духовне читання, Життя святих, Загальноцерковні новини, Статті