Царгород-Київ-Москва (про підпорядкування Київської митрополії Московському патріархові)

988 РІК: ХРЕЩЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСИ

Володимир прийняв християнство від Константинополя тоді, коли розкол між західним і східним обрядом ще не відбувся, хоча вже розпочався. В той же час у Русі діяла й місія Риму – католики намагалися християнізувати печенігів. Половців натомість християнізували ми. Перший митрополит Київської імперії був грек – Михаїл. Перші єпископи теж приїхали з Візантії, очевидно слов’яни – серби, болгари, македонці. Саме вони керували у новостворених єпархіях – від Перемишльської до Суздальської. Біля Києва створили дві дрібніші єпархії – Юріївську й Білгородську – щоб зручніше було висвячувати нових єпископів (для висвячення потрібна участь мінімум двох-трьох єпископів).

1051: ПЕРША СПРОБА АВТОКЕФАЛІЇ

Уже тоді Київська митрополія намагалася досягнути автокефалії (від грецького «кефале» – голова й «аутос» – сам), тобто повної церковної незалежності. В часи Ярослава Мудрого собор (зібрання духовенства й мирян) обирає митрополитом не священика з Візантії, а свого Іларіона – з Лаври. Константинополь його не визнав.

В середині XII ст. відбулася чергова спроба утворити автокефалію. Цього разу митрополитом став філософ і богослов Климент Смолятич із Київщини. Зрозуміло, що Візантія його теж не прийняла.

1325: МИТРОПОЛИТ ПЕРЕЇЗДИТЬ ДО МОСКВИ

Коли Київ ослаб від князівських міжусобиць, отримати власну митрополію захотіли Галич і Суздаль. Константинополь нікому з них митрополії не дав, і центром величезної православної території від Білого до Чорного морів і далі залишився Київ.

У 1240 році після штурму Батия Київський митрополит чи то загинув із рештою киян під руїнами Десятинної церкви, чи то покинув місто. В ординські часи Митрополит Київський і всія Русі все частіше навідується до Володимира-на-Клязьмі й Суздаля. Тамтешня влада, отримавши дозвіл від орди, керувала Києвом і прилеглими землями, претендуючи на «київську спадщину» й потребуючи ще й духовного обґрунтування своїх амбіцій.

Тому Київський митрополит живе то в Києві, то у Володимирі, а 1325 року Іван Калита запрошує його до Москви – той там і мешкає, зрідка нaвідуючись до Києва. Тоді ж, на початку XIV ст., Константинополь дає «другому Києву» – Галичу – митрополію, але з приходом на наші землі поляків та хиріє й зникає. Натомість Москві митрополію не дали – мовляв, у вас і так митрополит Київський по півроку сидить.

Ця обставина змусила православних України і Білорусі оголосити в 1415 році на соборі про потребу обрати нового митрополита, який би мав своєю резиденцією Київ. Це було вигідно й політично – таким чином литовська влада підкреслювала окремішність Західної Русі від Русі Московської.

1448: ДВА МИТРОПОЛИТИ

У 1439 році найвищі ієрархи Грецької та Римської церков, зібравшись на собор в італійській Флоренції, укладають унію – акт про з’єднання обох гілок християнства. За участь у цій акції собор московських владик проганяє тодішнього митрополита Ісидора, обравши замість нього рязанського владику Йону. Вселенський Патріарх не визнав цього обрання, і в 1458 році він призначає митрополитом Київським Григорія Болгарина.

У відповідь Григорія не визнає Москва. На зібраному Йоною в 1448 році соборі митрополити єпархій, які перебували на території, контрольованій московським князем, присягають «не відступатися від святої церкви Московської». В цьому документі вперше Руська церква називається Московською.

Таким чином, у 1448 році саме Москва розколола Київську митрополію, проголосивши власну автокефалію, яку Константинополь та інші церкви не визнавали 141 рік. Московські митрополити більше не притендують на титул «Київський», вони називають себе «Митрополит Московський і всія Русі».

Так у першому підручнику з історії – виданому за редакції Інокентія Гізеля «Синопсисі» – з’явився розділ «Откуда есть пошли на Руси два митрополита». Москва не визнає київського митрополита, Константинополь і Київ – московського. Це – початок протистояння Константинополя й Москви.

1589: МОСКОВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ

1453 року під ударами турок-османів упав Константинополь. Москва оголошує себе «третім Римом», а через сторіччя вже замахується на патріаршество. Це було зроблено з політичних міркувань – у них навіть у документах так записано, мовляв, цар-батюшка сказав, і ми приговорили.

У 1589 році до Москви приїздить Вселенський Патріарх Єремія II. Правитель Борис Годунов запросив його на перемовин про можливий переїзд із захопленого турками міста, але з’ясувалося, що патріарху пропонують «стародавню столицю» – Володимир-на-Клязьмі, а в Москві залишать власного митрополита. Коли Єремія відмовився, світська влада тиском змусила його визнати московського митрополита незалежним патріархом.

Митрополита Київського тим часом і далі затверджував Константинополь. Це всіх задовольняло, тим більше, що Київ де-факто користувався автокефальними повноваженням – собор обирав митрополита, а у Фанарі (резиденції Константинопольського патріарха) тільки видавали грамоту, якою підтверджували його висвячення.

Через турецьку агресію патріарх сидів у своїй резиденції і без потреби намагався звідти навіть не виходити. Київському митрополитові натомість підлягала величезна територія – від Вільна до Білої Церкви, від Перемишля до Смоленська.

1620: ЄРУСАЛИМСЬКИЙ ПАТРІАРХ ВИСВЯЧУЄ МИТРОПОЛИТА

Після намагань Риму й Варшави запровадити в Україні унію (1596 рік) у національної еліти виникає чергова ідея про автокефалію – цього разу у вигляді Київського патріархату. Про це думали і Василь-Костянтин Острозький, і пізніше Петро Могила. Київського патріарха після копіткої роботи мали визнати всі ієрархи включно з Папою – це б дозволило тим, хто перейшов в унію, без проблем повернутися в лоно єдиної помісної церкви.

Тим часом проблема уніатського розколу постала вже нагально – на початку XVII ст. унію приймає навіть Київський митрополит, і престол стає вакантний. Зрештою, у 1620 році Єрусалимський патріарх, який мав необхідні повноваження від Константинополя, таємно, під охороною козаків висвячує нового митрополита. Потім унія перестала бути проблемою: після війни Хмельницького, коли українці дійшли до Вісли, її просто скасували. Показово, що українське духовенство категорично відмовилося присягати московському царю в Переяславі у 1654 році. До Москви на переговори їздила й духовна (не козацька і не міщанська) місія на чолі з богословом Інокентієм Гізелем – вони теж нічого не підписали.

Після укладення політичного союзу Москва хотіла й союзу церковного. Особливо наполягав на цьому патріарх Яким (Савелов). Разом із московським царем він кілька разів звертався до Константинопольського патріарха, просячи його поступитися Москві Українською церквою, але згоди на це не дістав.

1685: ВЛАДА ВІДДАЄ МИТРОПОЛІЮ МОСКВІ

У 1667 році Польща й Росія ділять Україну по Дніпру, причому Київ із осідком митрополита теж відходить до Росії.

Починаючи з митрополита Діонісія Балабана, який підтримав боротьбу за незалежність Івана Виговського, київські владики мешкають у тодішній державній столиці – Чигирині. Москва цих митрополитів не визнає, тому в Києві функції митрополита виконує «в. о.» – місцеблюститель митрополичого престолу.

1684 року на Лівобережжя з Волині емігрує, рятуючись від поляків, Луцький єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський. Рюрикович, мученик за віру, та ще й сват тодішнього лівобережного гетьмана Івана Самойловича! Місцеблюститель Лазар Баранович іронічно зауважив: «його хіба митрополитом Київським зробити, бо іншого йому місця немає». Так і сталося.

Наступного року Самойлович скликає собор, на який не з’являється майже все вище духовенство. Осередком опозиції цьому соборові стала Печерська лавра (адже санкції Вселенського Патріарха на вибори Гедеона Четвертинського митрополитом не було).

Однак Гедеон, за якого на соборі проголосували віддані Самойловичу люди, їде на висвячення не в Константинополь, а до Москви. У листопаді 1685 року Московський патріарх Йоаким висвячує Гедеона на київський престол, взявши присягу «під послушанням у Константинопольського патріархату не бути і з-під його пастирства, за віддаленістю путі, відстати». У той час проти Туреччини почав складатися християнський військовий блок (Польща, Австрія, Венеція) – й офіційний Стамбул дуже боявся війни. Московський дяк Нікіта Алєксєєв пообіцяв візирю не приєднуватися до війни проти ісламу, після чого турецька влада змусила Вселенського Патріарха Діонісія IV передати Москві Київську митрополію з усіма її єпархіями.

1686–1987: КОНСТАНТИНОПОЛЬ ВІДДАВ КИЇВ І… СХАМЕНУВСЯ

У травні 1686 року Діонісій видав грамоту про передачу Української церкви під юрисдикцію Московського патріархату, взявши за це від московського посла 200 золотих червінців і 120 соболів. Через рік обурені грецькі єпископи позбавили Діонісія патріаршого престолу, але церковну автономію Україні так і не змогли повернути. З того часу в Фанарі не втомлюються говорити, що руські єпархії, які станом на 1589 рік входили до Київської митрополії – юрисдикція Вселенського патріархату. Яскравий приклад – автокефалія Польської православної церкви. Після Першої світової війни православні ієрархи (переважно західні українці й білоруси) звернулися до Константинополя з проханням про автокефалію.

13 листопада 1924 року Вселенський Патріарх визнав автокефалію Польської православної церкви, аргументуючи у своїй грамоті, що приєднання Київської митрополії до Московського патріархату в 1686 році. відбулося не за приписом канонічних правил, а тому Патріарх Константинопольський не визнає владу Московського патріархату на території стародавньої Київської митрополії (в тому числі в сучасних межах України та Польщі).

У 1948 році під тиском Московського патріархату та комуністичного уряду ПАПЦ «відмовилася» від ситуації 1924 року, натомість отримавши автокефалію від РПЦ, але цей акт не визнаний Константинополем.

Юрій Мицик

за матеріалами Християнського порталу КІРІОС 

Категорія: Огляд ЗМІ