Слово на Стрітення Господнього Святійшого Патріарха Філарета
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!
Кому з нас не доводилося іноді спостерігати зворушливу картину: який-небудь дуже старий, згорблений, укритий сивиною старець тримає дитя і ніжно пестить його тремтливими від старості руками.Тут ми бачимо поряд немов два протилежні полюси життя: початок одного і кінець іншого; дві життєві зорі: вранішню й вечірню, схід і захід, розквіт і в’янення. Коли ці протилежності існують окремо, ми чомусь не зосереджуємо на них своєї уваги.
Та порівняйте сивого старця і дитя, і ця вражаюча різниця мимоволі впадає у вічі й викликає в душі тривожні почуaття та думки. Від одного вже віє холодом близької могили. Життєва сила, часом безрозсудно розтрачена за багато десятків років, уже ледве тліє і ось-ось погасне зовсім. А на його руках ворушиться маленька істота, теж безсила і слабка, але це безсилля майбутньої сили. У малюка все ще попереду, і з кожним днем він буде рости і все більше й більше розвиватися. Мимоволі думається: дідусю, колись і ти був дитям, життєрадісним і з нерозтраченим запасом прихованих у твоїй маленькій істоті сил. А що тепер з тобою сталося, і куди й на що пішли твої сили? І ти, чарівне дитя, будеш колись таким самим дряхлим старцем, якщо численні знегоди, що чекають на тебе попереду, не згублять тебе ще раніше, в розквіті сил!
Подібна група постала багато-багато років тому цього дня в єрусалимському храмі. З одного боку – старець Симеон, праведний і благочестивий, але дуже старий роками, з другого – Боже Немовля на його руках, утіха Ізраїлева, надія і спасіння всього світу. “Нині відпускаєш раба Твого… з миром” (Лк. 2, 29), – вимовляє Симеон, тобто тепер я побачив Того, Хто несе спасіння і мені, й усім людям, і я можу спокійно вмерти.
Чи не чується вам у цих словах іносказання і символічний зміст? Чи не здається вам, що Симеон – цей сивий старець – уособлює весь Старий Завіт? Багато років чекав Симеон, доки своїми очима не побачив Спасителя світу. Тисячоліттями чекав того самого і весь рід людський. І ось в особі Симеона стомлене людство зустрічає Того, Кого так довго очікувало. В словах “нині відпускаєш” чується немов остання, прощальна, передсмертна пісня, з якою Старий Завіт тепер сходить з історичної арени і передає Новому Завіту свої сподівання й бажання, які, нарешті, справдились. Тепер завдання Старого Завіту виконане. Він здійснив своє призначення з допомогою Закону, пророцтв та прообразів, він зберіг у людях віру в Месію, підготував їх до Його приходу – і нині з миром відходить у вічність. Старий Завіт поступається своїм місцем Новому Завіту, де буде царювати вже не Мойсей, а Христос; не Синайський закон, а Євангеліє; не криваві жертви, а животворче Таїнство святої Євхаристії.
А втім, праведний Симеон і сам по собі, крім алегоричних тлумачень, просто як людина, являє собою для нас багато повчального. Не слід забувати, що ця зустріч у храмі для нього особисто мала фатальне значення. Йому давно було обіцяно Духом Святим, що він не помре до того часу, доки не побачить Христа. Тепер він Його побачив і, отже, повинен готуватися до смерті, яка вже не забариться. За таких обставин нелегко бути спокійним, зберегти спокій духу.
Наша природа інстинктивно сторониться смерті. Ми всі так її боїмося, що намагаємося про неї не думати. Вона, як кошмар, отруює нам усю радість життя, руйнує всі наші життєві плани. Нас так лякає темна холодна могила! На старість жадоба життя ще більше зростає. Деякі старці чіпляються за життя і тремтять за нього значно більше, ніж коли були юнаками.
Ніщо людське, звичайно, не було чуже і праведному Симеонові. А втім, з якою готовністю і навіть очевидною радістю зустрічає він смерть, що наближається!
“Нині відпускаєш раба Твого, Владико”, – молитовно звертається він до Бога. І ми виразно чуємо в цих словах не гіркоту передсмертної немочі, а поривання вдячних почуттів людини, якій після довгої заборони дозволено, нарешті, вмерти, і вона приймає цей дозвіл як особливу милість. Не треба зважати на те, що ця людина стара, і не в тому річ, що їй набридло життя. Чому ж Симеон радіє смерті?
В Євангелії про нього говориться, що він був праведний і благочестивий. Цим сказано все. Ось звідки – з цього внутрішнього джерела своєї душі, зі своєї ясної і чистої совісті – він черпав ту мужність, спокій і навіть радість, готовність, з якими він вітав наближення смерті. Справді, що йому ще лишалося на землі? Все можливе в межах людського життя Симеон уже здійснив. Чого ж йому страхатися смерті? Стиглий плід сам по собі падає з дерева, це закон природи. Коли учень успішно пройде весь курс навчання, йому вже більше нема чого робити в стінах школи. Це теж кожному зрозуміло.
А хіба наше життя на землі не є саме дозріванням для наступного вічного життя? Що таке наше життя, як не школа, де ми повинні пройти всю виховну підготовку, щоб бути потім гідними громадянами Царства Божого на небесах?
Очевидно, Симеон так розумів сенс і значення земного життя, в якому для нього вже нічого не лишилося невирішеним, а смерть тільки відкривала йому нескінченний простір вічності.
А чому ж ми так малодушно боїмося смерті? Тут причина може бути та, якою і пояснюється наш страх: ми загубили і ніяк не можемо знайти розумний сенс свого існування; ми дуже метушливі в гонитві за скороминущими благами світу і розучилися думати про небо і про вічність.
Більшість з нас живе без будь-яких міркувань про те, для чого ми живемо. Багато хто легковажно витрачає час на такі забави й уподобання, які не мають ні постійної цінності, ні міцності. А про те, що “єдино є на потребу”, без чого життя дійсно було б пусте, про своє внутрішнє вдосконалення за заповіддю Христовою, ніхто наче не хоче й думати. А в цьому, і ні в чому іншому, полягає сенс життя, його вище, найблагородніше завдання і кінцеве призначення. В цьому незаперечна для християнина істина.
Уявіть собі двох людей. Один – забезпечений усіма земними благами, щасливець, загальний кумир, якому з усіх боків куриться фіміам облесливих похвал, слави і шани, а другий – принижений і зневажений, бідно вдягнений, часто хворий, котрий для всіх є тягарем і якого усі хочуть позбутися. Яка між ними, здається, незмірна різниця! Та ось обидва вони вмирають: один у розкішному гробу, серед квітів, вінків та іншої похоронної декорації; а другий – у звичайній скромній труні, і весь його похорон бідний до жалю. Та коли вони померли, то вся ця зовнішність, багата чи вбога, стала однаково байдужою і для першого, і для другого. А в чому ж лишилася відмінність? Тільки в тому, що становило їхнє внутрішнє, душевне багатство, і насамперед – віра й совість. І це ще питання: чи не виявиться знехтувана і нікому, здавалося б, не потрібна людина багатшою душею, ніж померлий щасливець?
Навіщо ж тоді ми витрачали стільки даремних зусиль і турбот на те, що все одно смерть нещадною рукою відкине вбік, що піде прахом? Чи не значно розумніше ті самі сили і час віддати удосконаленню душі, творінню добра людям, від чого залежатиме вся наша вічна доля?
Ось чому нам така страшна смерть. Коли б вона не прийшла, вона завжди застає нас зненацька і непідготованими для переходу у вічність. Ми намагаємося про неї не думати. А коли вона з’являється віч-на-віч, ми з жахом помічаємо незникаючий гріховний бруд, який накопичувався в нашій душі й совісті, а в такому вигляді хіба не страшно йти на суд Божий? Притому ми надзвичайно обтяжили, зв’язали себе різними земними пристрастями і звичками, а смерть усе це безжалісно порве назавжди й безповоротно. Ось коли, але вже пізно, минає душевне потьмарення і відкривається істинний сенс життя, коли воно вже витрачене даремно. Ось чому багато хто перед смертю пристрасно молиться, щоб хоч на короткий час її відстрочити, сподіваючись надолужити втрачене. І, можливо, якби після гірких уроків розчарування і розкаяння, які в останню хвилину подає нам смерть, нам дозволено було почати жити знову, ми насамперед розбили б тих неправдивих ідолів світу, яким поклонялися раніше.
Та, на жаль, життя на землі дається Богом тільки один раз. Навіщо ж нам чекати цих останніх уроків, якими вже не можна буде скористатися? Розкриймо Євангеліє, і ті самі уроки ми знайдемо там. А час, на наше щастя, ще залишається, щоб загладити минулі помилки і заново переглянути життя за тими вічними заповідями, які лишив нам Господь у Своєму Євангелії. Тоді й ми, подібно до Симеона, безстрашно і радісно зустрінемо смерть, коли вона прийде, і вигукнемо, як він: “Нині відпускаєш раба Твого, Владико,..з миром”. Амінь!
Філарет,
Патріарх Київський і всієї Руси-України
Категорія: Загальноцерковні новини
