Святий князь Володимир та його значення у духовно-моральному становленні українського суспільства

«Пам’ятайте наставників ваших, котрі проповідували вам слово Боже, і… наслідуйте віру їх» (Євр.13,7).

Благоволінням Божим кожна країна і кожен народ, а нерідко і місто, мають у своїй історії просвітителя. Господь вибирав з-поміж людей обранців Своїх і через них просвіщав світлом віри народ Свій.

Славить Рим Петра і Павла, через яких увірував у Христа Ісуса, Сина Божого; Асія, Ефес і Патмос — Іоанна Богослова; Індія — Фому; Єгипет — Марка; кожна країна, місто і народ шанують і славлять своїх наставників, які навчили їх християнській вірі.

Наш Український народ прославляє просвітителя і хрестителя Київської Русі рівноапостольного великого князя Володимира. Князь Володимир — складна історична персона. Історик М. Чубатий подає дуже влучну характеристику особи святого Володимира Великого. «Особа святого Володимира Великого, — каже він, — мабуть, єдина перейшла з усіма варіантами його життя в усну народну словесність як надзвичайна постать Володаря двох облич. Володимир — сильний, справедливий володар Руської Держави, що при допомозі своїх лицарів-помічників і героїв береже в державі лад, винищує всякі злочини та порушення права і справедливости. Це оборонець батьківщини перед зовнішніми ворогами. В усній словесності є теж другий Володимир, святий, богоугодний і милосердний, друг бідного народу. Цей другий Володимир — «сонечко ясне», батько всього народу, овіяний духом Євангелія не на словах, а на ділі. Він винищує нужду та вбожество у своїй країні. Це соціяльний реформатор не на засаді ненависти людини до людини, не на теорії боротьби клас без основ християнської любови, це соціяльний реформатор, що усуває нужду, вбогість та недостаток у своїй країні задля Бога та в ім’я справедливости і євангельського братолюбія».

З іменем святого рівноапостольного великого князя Володимира нерозривно пов’язана визначна подія в історії нашого народу – Хрещення Русі. Проте християни на Русі жили й раніше – за часів панування язичництва. Так, хри­стиянкою була бабуся князя Володи­мира княгиня Ольга, яка сподобилася слави святих рівноапостольних жінок.

Святитель Димитрій Ростовський, описуючи житіє святого князя Володимира, процес християнізації на­шого народу умовно ділить на чотири періоди. Вперше слов’янські племена, що жили на території майбутньої Київської Русі, почули євангельську проповідь від свя­того апостола Андрія Первозванного ще в І ст. після Р. X. Святий Андрій пройшов від Криму через усю країну до майбутнього Новгорода, всюди хре­стячи наших предків та наставляючи їх у вірі Христовій. На київських па­горбах він провістив заснування вели­кого міста, забудованого численними християнськими храмами.

Другий період відноситься до часу правління Візантійського імператора Василія Македонянина (867 – 886). Константинопольський Патріарх Фотій (857 – 867; 877 – 886) прислав на Русь єпископа Михаїла, який став проповідувати слово Боже серед язичників. На їхню вимогу єпископ Михаїл звершив чудо: він звелів розпа­лити вогонь і поклав на нього Євангеліє, яке при цьому залишилося неушкодженим. Тоді багато людей повірили у Христа.

Втретє масове хрещення слов’яноросів мало місце за часів рівноапостольної княгині Ольги, після її хрещення. Свята Ольга збудувала багато християнських храмів. Але хрещення держави в цілому, хрещення всього народу відбулося тільки за святого Володимира, який по праву називається просвітителем Русі, бо він просвітив її світлом Христової віри.

1026 років тому Господь послав на Київську землю свого обранця. Ним стала людина, яка зіграла важливу роль в історії тоді ще Київської Русі.

Завдяки їй ми знайшли віру в Істинного Бога, стали православними християнами.

«Червоне сонечко», «князь», «великий», «наш каган», «рівноапостольний» і нарешті «Святий». Всі ці описи зводяться до однієї особистості — Святого рівноапостольного і Великого князя Володимира.

Житіє просвітителя з історичної подробицею збережено в літописі   преподобним Нестором і коротко накреслено майже сучасним йому чорноризцем Печерським Яковом.

Перші роки життя і князювання Владимирова пройшли у темряві язичництва. У 980 році Володимир вступив на батьківський престол і явив себе не тільки хоробрим воїном, подібно до свого батька Святослава, але і мудрим правителем, подібно блаженній бабці Ользі.

За словом літописця, «переможений жадання», пристрасний, сильний, люблячий війни і походи, нестримний в бенкетах і забавах, Володимир був сином свого батька Святослава — язичником не так на переконання, скільки за способом життя.

Християнство повинно було відштовхувати Володимира своїми моральними правилами. Крім того, Володимир, як і його попередники, мечу довіряв більше, ніж хресту. Бажання пізнати істину вже зайнялося в душі Володимира, який з дитинства ще пам’ятав християнські звичаї та поради своєї бабці Ольги і разом з християнами плакав над її могилою.

З язичницької неприборканістю пристрастей в ньому поєднувалася і певна душевна глибина, мудрість, серцева доброта, а це є видимі причини того, чому його серце виявилося здатне сприйняти Бога.

Він перестав вірити в богів, називаючи ідолів колодами і почав займатися пошуками тієї віри, яку він хотів встановити для себе і для підданих у своїй державі.

До нього приходили посли різних держав, кожний з яких пропонував князю свою віру. Але ніяка віра не зацікавила князя так, як віра греків. Князь Володимир, покликаний Промислом Божим бути хрестителем Русі, був уже готовий прийняти православну віру від греків, але, будучи мудрим керівником, готував народ до хрещення шляхом частих бесід про віру на княжому дворі, шляхом випробування вір.

Він посилав своїх людей в інші країни. Відправляючи посольство, він знайомив русів з вірою, станом торгівлі, армії, буття, життя народів. Посли, прибувши з Константинополя, так охарактеризували своє враження від богослужіння, яке в Константинопольському храмі в ім’я Софії Премудрості Божої здійснював патріарх: «Не знали, на небі чи на землі ми, бо немає на землі такого видовища та краси такої, і не знаємо , як розповісти про це, знаємо тільки, що перебуває там Бог з людьми, і служба їх краще, ніж у всіх інших країнах. Не можемо ми забути краси тієї…».

Так було прийнято історичне державне рішення про хрещення Русі.

У 988 році Володимир зібрав численну дружину і пішов війною на Корсунь. Взявши його, Володимир сказав: «Ось я взяв славний град ваш Корсунь; чую, що маєте сестру свою ще дівицею, і прошу її собі в дружини; коли ж не віддасте її, то і з вашим царюючим градом поступлю так, як з Корсунью».

Важко було імператору Василю і Костянтину переконати царівну Анну йти в чужу країну, за князя-варвара за грецькими поняттями. Але Господь, все чинить на користь людям, хотів просвітити дивом Володимира. У руського князя захворіли очі, він зробився сліпим.

Князь впав духом, але мудра царівна затвердила його у Христовій вірі; вона послала сказати йому: «Прийми тимчасову сліпоту оцю як відвідування Боже, бо хоче показати тобі Господь невимовну свою славу; якщо хочеш звільнитися від своєї хвороби, хреститесь в ім’я Святої Трійці, інакше не можеш зцілитися».

Володимир повірив і сказав: «Якщо це здійсниться, то воістину великий Бог християнський!». Він велів все приготувати для свого хрещення. З надзвичайним торжеством звершено було таїнство хрещення.

Як тільки єпископ поклав святительську руку на главу новохрещеного і став занурювати його в купіль — в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, раптово князь прозрів і прославив Бога.

Як тільки князь Володимир охрестив жителів Києва, він подбав, щоб і вся підвладна йому земля просвітилася святим хрещенням. Всюди велів зруйнувати капища, скидати кумирів і ставити нашвидку зрубані церкви, розіслав пресвітерів для хрещення народу.

У Києві, на колишньому пагорбі Перуна, щоб винищити пам’ять язичницького бога, поставив церкву в ім’я свого ангела — святого Василя. Просвіщення Русі відразу ж почалося церковно-слов’янською мовою, і Візантія направила в Русь з царівною Анною не грецьке, а болгарське духовенство і богослужбові книги церковно-слов’янською мовою. У цьому полягала історична правота Грецької Церкви щодо Русі, Премудрість Божа Промислу про долі Православ’я.

Праці великого князя Володимира і перших Київських митрополитів Михаїла і Леонтія, дали чудові плоди. Минуло кілька років, і до кінця X століття на Русі вже були свої єпископи, священики та диякони, значно зросла кількість грамотних людей різних віків і звань.

При святому князі Володимирі Київська Русь досягла розквіту і її вплив поширився далеко за її межі. Епоха святого Володимира була ключовим періодом для державного становлення Православної Русі.

Хреститель Русі захворів і віддав дух Господу в селі Спас-Берестові 15 липня 1015. Він правив Руською державою 37 років (978-1015), з них 28 років прожив у святому хрещенні.  Поховали його в Десятинній церкві. Весь руський народ гірко оплакував князя.

За великого князя київського Ярослава Мудрого (1054) Руська Церква вже шанувала пам’ять святого князя Володимира, просвітителя Русі. Ми­трополит Київський Іларіон у своєму похвальному слові князю Володимиру називає його другим Константином, апостолом Руської землі, і, звертаючись до нього, говорить: «За добрі справи нині отримав нагороду на Небесах – блага, приготовані Господом тим, хто любить Його, і насолоджуючись спогляданням Його, помолися Господу про землю свою та людей…».

Під час монголо-татарського нашестя чесні останки святого князя Володи­мира були поховані під руїнами Де­сятинного храму. У 1635 році їх було знайдено, чесна глава князя Володи­мира спочивала в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, частинки святих мощей – у різних місцях. У другій половині XIX ст. в Києві було зведено храм на честь святого рівноапостольного князя Володимира.

У 1888 році на березі Дніпра, неподалік від місця Хрещення руського народу, було встановлено пам’ятник святому рівноапостольному князю Володимиру (скульптори В.І. Демут-Малиновський та П.К. Клодт, архітектор К.О. Тон) – один із багатьох монументів, присвячених просвітителю Київської Русі.

Наслідком прийняття християнства князем Володимиром і поширення його на Русі стало храмобудівництво. Князь Володимир наказав споруд­жувати християнські храми на тих місцях, де раніше стояли кумири. У тому ж 988 році в Києві було побудо­вано храм на честь святителя Василія Великого на пагорбі, де стояв ідол Перуна; наступного року запрошені з Візантії майстрові будівничі заклали храм на честь Пресвятої Богородиці на тому місці, де прийняли мученицьку смерть варяги Феодор та Іоанн (церкву було зведено в 996 році, вона отрима­ла назву Десятинної). Руські літописи повідомляють, що князь Володимир особливо опікувався духовною освітою народу: «І звелів попам по містах та селах приводити людей до Хрещення, і дітей навчати грамоті, премудрості книжній…».

У храмах, які облаштовувалися за велінням князя Володимира, богослужіння звершувалося за православним чином, зрозумілою для народу рідною слов’янською мовою, за тими книгами, які ще за століття до цього було перекладено з грецької на слов’янську мову святими рівноапостольними братами Кирилом і Мефодієм, першовчителями Слов’янськими. Завдяки цьому храми Божі ста­вали всенародними училищами віри, а віра Христова мирно й порівняно швидко поширювалась по всій Русі. Святе Хрещення прийняли після Києва жителі Новгорода та Смоленська, По­лоцька й Турова, Пскова, Луцька, Володимира-Волинського, Чернігова, Курська, Ростова Великого та інших руських міст.

Апостольська ревність великого князя Володимира, просвітителя Русі, сяга­ла так далеко, що він посилав хри­стиянських проповідників на береги Двіни та Ками, у степи диких печенігів i  половців.

Труди великого князя Володимира  й  перших Київських митрополитів Михаїла та Леонтія, вірних його сподвижників, дали чудові плоди. Ми­нуло кілька років, і до кінця X ст. на Русі вже були свої єпископи, свяще­ники та диякони, значно збільшилася кількість грамотних людей усякого віку та стану.

Русь залучалася до християнської культури та цивілізації, увійшла в сім’ю християнських народів Європи. Після прийняття Хрещення святий великий князь Володимир внутрішньо преобразився, став новою людиною, що її облагодіяв Дух Святий, став прикла­дом милосердя та співчутливої любові до ближніх. Виконання заповідей Хри­стових і настанов Святої Церкви стало мірилом життя та поведінки великого князя.

Слова Євангелія «блаженні милостиві» глибоко запали в душу святого князя Володимира. Він щедро роздавав ми­лостиню своїм підлеглим. У дні цер­ковних свят, які князь проводив у радості християнській і любові, в нього готувалися три трапези: перша – для духовенства, друга – для жебраків і вбогих, третя – для себе, бояр та служивих людей.

Піклуючись про бідних, роблячи благодіяння тим, хто цього потребує, даючи притулок подорожнім, пом’як­шуючи кару злочинцям, князь Воло­димир незабаром заслужив усенарод­ну любов, а люди заслужено почали лагідно називати його «Володимир Красне Сонечко» (це ім’я і століття потому зберігалося за ним у народних піснях та билинах).

На виконання християнського обов’язку миротворства святий Володимир припинив військові дії і цілковито віддався турботам про мирне влашту­вання держави. Щоб убезпечити себе від набігів кочовиків і захистити кор­дони Русі, святий князь Володимир побудував у державі міцні фортеці.

За святого рівноапостольного великого князя Володимира Київська Русь досягла розквіту, її вплив поширився далеко за межі держави.

Отже, небагато імен на скрижалях історії можуть порівнятися з ім’ям святого рівноапостольного Володимира, хрестителя Русі, котрий на віки вперед визначив духовну долю нашої Церкви і нашого православного народу.

джерело

Категорія: Загальноцерковні новини