У церкві глядачів немає

І навіть те, що у деякі моменти богослужіння священик з дияконом проходять межи людьми (здійснюючи кадіння храму), не руйнує отриманого враження – на сучасних концертах та й у деяких виставах артисти також спускаються до глядача. Єдине, чого не вистачає для повної подібності – крісел. Або хоча б лавок (як це можемо бачити у католицьких костьолах). Тоді б і справді можна було б розслабитися і насолоджуватися «видовищем». І навіть вставати у певні моменти богослужіння, як це роблять у концертних залах, дякуючи співакові за улюблену пісню.

Чи не від такого сприйняття храму – і походи в церкву «за компанію», і розмови під час богослужіння, і завищені вимоги до свого зовнішнього вигляду та оцінка інших віруючих (і навіть священика), і сприйняття певних періодів богослужіння як своєрідних антрактів (наприклад, доки триває сповідь, можна вийти на подвір’я покурити та обмінятися останніми новинами). І це ознака не лише сьогодення. Ще у 1882 році відомий композитор П.І. Чайковський спостерігав у певних людей таку «театралізацію» церкви, пишучи у листі ректору Київської Духовної академії «..ці панове приходили в церкву не для молитви, а для розваги. Вони були задоволені концертом, нахвалюючи півчих і регента. Видно було, що лише заради концерту вони і прийшли, і щойно він закінчився, – потяглися до виходу. Вони – саме публіка, не молитися вони приходили, а для того, щоб весело провести час…».

У тогочасних людей було хоча б якесь виправдання: не дуже зрозуміла мова, багатоголосий, напів-оперний спів, відсутність доступного пояснення ходу і змісту богослужіння. Все це призводило до того, що людина сприймала службу переважно зором, без активного включення у сам процес, що і викликало паралелі з театральним дійством. Але зараз, коли є змога чути у храмі рідну літературну мову, коли хор співає переважно одноголосно, коли доступна велика кількість літератури з поясненням як загальних принципів церковного богослужіння (річне, тижневе, добове коло), так і роз’яснення найголовнішої з служб – Божественної Літургії, сприймати те, що відбувається у храмі, лише як виставу – абсолютно недопустимо. Адже навіть поверховий розгляд всіх згадуваних на початку статті елементів храму і богослужіння показує, що їх основне призначення – не так відділити, віддалити чи відволікти віруючих від суті церковної служби, як щонайповніше залучити до неї, впливаючи на тілесну природу людини і тим самим спонукаючи її до удосконалення духовного.

Найяскравішим прикладом цього є іконостас. Для більшості «прихожан», що з’являються у храмі лише у разі нагальної потреби (вінчання, хрестини, панахиди, за богоявленською водичкою, стрітенською свічечкою чи пасхальним яєчком), він уявляється певною перегородкою, що відділяє основну масу віруючих від «акторів»-священнослужителів. Коли всі двері в іконостасі зачинено, а центральні ще й закрито завісою – це сприймається як певна перерва, коли нічого цікавого не відбувається. Відповідно, можна побалакати, роздивитися навсібіч, обміркувати плани наступного тижня. Відкрилася «завіса», на «сцені» з’явилися «актори» – у «залі» знову тиша. Таким чином цілісне богослужіння розривається на серію міні-вистав. Звідси і нудьга, і відсутність розуміння, і постійне блукання та розмови у храмі, і відчуття, що лише священик (просто у нашій присутності) служить Богові. Насправді іконостас – не перепона на шляху віруючої людини, не своєрідний кордон і навіть не підставка під ікони. Це не заборона, навпаки – це спонукання до святості, духовний дороговказ і навіть певна «дошка пошани». Через іконостас, події та святих, на ньому зображених, для нас відкривається шлях у інше життя, шлях прилучення до Царства небесного. Ікони святих у іконостасі та на стінах храму – це своєрідних заклик до наслідування і обіцянка нам сьогоднішнім: якщо змогли вони, зможемо і ми. І вівтарне підвищення, що виступає з-під іконостасу в центральну частину церкви, і кадіння не лише у вівтарі, але й по всьому храму, і читання Апостола та Євангелія перед людьми, і заклики «Прийдіть, помолімося» чи «Господу помолимось» (а не «помолюся») – все це свідчення того, що у богослужінні бере участь вся громада вірних. У храмі не може бути поділу на «глядачів», «слухачів», «требників» та віруючих. Церква знає лише один поділ – оголошені та вірні. Але й вони – повноцінні учасники богослужіння. Саме їх усіх закликає до молитви диякон, для них священик виголошує «Мир усім», від імені усіх присутніх славить Господа хор.

Варто лише зрозуміти це, стати не стороннім спостерігачем, а активним учасником, як богослужіння засяє новими барвами, набуде логічної та богословської цілісності. А за цим прийде і розуміння, і увага. І з храму виходитимемо не з полегшенням («нарешті закінчилося, ледве дочекався»), а з піднесенням і навіть деяким жалем (саме його вважають однією з ознак прилучення до благодаті). А потім з нетерпінням чекатимемо наступної неділі. Не для того, щоб сходити на базар, побувати у театрі чи на концерті, а для того, щоб хоча б на короткий час вирватися з нескінченної круговерті піклування про тілесне, прилучившись до поживи духовної. І жодне видовище не зможе відволікти нас, якщо ми йдемо у храм не на богослужіння (як ходимо на розважальні заходи), а для богослужіння, для спільного служіння Богові.

 В.М. Махинько

Категорія: Загальноцерковні новини, Статті