Владика Симеон про «питання питань», цеглу, втрачений страх і святе місто Дніпро

Такі натури діяли і у часи козацтва, але інших, з племені крутіїв у рясах, достеменно було більше. Інакше ми б не поміняли свою правду на мідяки з Москви і Петербурга. Тієї самої Північної Пальміри, де він народився і закінчив школу. Там і понині живе чимало родичів, але на цьому звичний зиск для росіян від українців завершується. Бо єпископ Дніпровський і Криворізький УПЦ Київського патріархату Симеон (Зінкевич) давно визначився, де його місце у безмежному Божому світі.
…У єпархіальному кабінеті владики одразу кидається в очі цеглина. Вона вибивається з набору, який прикрашає обстановку, відповідно сану господаря. Думку про «зброю пролетаріату» відкидаю, тим більш інформація не забарилася: «Це продукція цегляного заводу колишнього власника цього будинку Фердинанда Андерегга. Колись то був чи не єдиний цегляний будинок у місті. Окрім доньки промисловця, він потім сподобався членам земської управи, які засідали тут до жовтневого перевороту. Не минали цей дім штаби і комендатури у часи війн та інтервенцій…»

Ми разом плавно підійшли до першого варіанта чи найбільшої турботи багатьох земляків. Навіть сьогодні почув розмову двох «білих комірців» поруч під вікнами, один з яких не скупився на сарказм: «Как можно было размещать епархию в областном «кожвене»…» Передаю цей буденний «привіт» за адресою. Владика Симеон незворушний: «Я не бачу нічого поганого в тому, що колись тут був такий заклад. У порівнянні з попередньою історією будівлі, у диспансері лікували людей. Я більше скажу, багато храмів і монастирів взагалі стоять на місцях язичницьких капищ. Зокрема, Михайлівський Золотоверхий собор у столиці, Видубицький монастир… Навпаки, з попередньої історії змивають гріхи цілі покоління, які моляться і плекають добро. Куди гіршою була розруха, яка недавно панувала у цьому особняку. Усе навколо падало і занепадало. Найбільше ж мене вразив мармур, який у радянські часи красили фарбою…»

Тепер колишня власність цегляного короля, а потім — передова боротьби з хворобами блуду, невпізнанні. Ця частина вулиці Січових Стрільців дійсно радує око патріотів і справді побожних людей. А кому, ріже, то вибачайте… Це перетворення укупі зі щойно відкритим чудовим храмом ікони «Несподівана Радість» і майбутньою недільною школою є рішучим кроком до модерну, який нас вже зачекався. Та й один з олігархів казав у мить реальної загрози від історичного ворога: «Дніпро завжди був українським містом…» Тепер, з появою нашого національного подвір’я в центрі міста, ці слова ще більше відповідають істині.
Мій поважний співрозмовник продовжує актуальну тему: «Перед загрозою вторгнення у 2014-му ми дали приклад для багатьох міст. Незважаючи на різні погляди у бізнесі, культурі, інші інтереси, показали, як слід об’єднуватися. Я тоді сказав, хлопці, місто у нас одне. Тут батьки, діти, невже ми допустимо, щоб сюди прийшли негідники?! Зібралися в один кулак (а його розміри у владики дуже наочно підкреслюють виголошене — І.С.) і наш Дніпро відстояли. Когось покарали, когось вигнали, хтось сам накивав п’ятами… Ми ж з Божою допомогою йдемо далі».

Коли люди чинять зло чи кидаються образами, вони забувають про упокорення перед Господом. Це такий же гріх, як і тваринний страх за власну шкуру, статки, владу… Владика, наче чує мої думки: «Ось тут, де ви зараз сидите, буває чимало гостей різного статусу і посад. Я усім можновладцям кажу, ситуація складна, але перспектива стабільна. Проте завжди наголошую: люди втратили страх, коли йшли під кулі з дерев’яними щитами на Майдані, пролили кров на фронті. Вони більше не бояться покласти життя. Вони більше страхаються нікчемного існування, яке ви їм пропонуєте. І тут нема жодного протиріччя з біблійними настановами. Ситуація ускладниться, якщо продовжувати красти і зневажати власний народ. Ось що мусить знати влада…»

Кращим наслідуванням для духовного єднання в Україні, владика Симеон вважає грузинський досвід. Він доводить на прикладі Патріарха Ілії ІІ, як важливо мати авторитетного лідера: «У найскрутніші радянські часи Грузинська церква не віддала на поталу головні цінності: віру, мову, самобутність звичаїв. Церковні служби велися грузинською, і це не дозволило розмити націю. Багато хто забув слова апостольського правила: «Хай кожен народ знає свого єпископа…» Митрополита, патріарха… Ось чому грузини ладні носити свого церковного лідера, без перебільшення, на руках. Теж саме маємо робити тут: не дати розмити українське в співвітчизниках. І для нашої церкви це величезний обов’язок, пов’язаний зі значущим обсягом інформації.»

У вересні владика і паства чекають на приїзд до Дніпра Святійшого Філарета, якого вважає батьком усіх українців і витоком православної віри. Але джерело постійно намагаються забруднити. Владика Симеон вважає ці спроби, мінімум, прикрими: « Вірою маніпулювати не можна. Церква наша виникла одночасно з державністю, і тому підкидають різні колізії. Наш Патріарх є витоком для багатьох архієреїв, зокрема і для предстоятеля Онуфрія. Дев’яносто їх відсотків, навіть російських ровесників Святійшого вже відійшли в світ інший. Лишилися молодші, які закидають: виток не такий… Тоді яка ж уся ріка,тобто православна віра, яку самі ж і уособлюєте?!»

Багато енергії владика Симеон спрямовує на духовні проекти. Він знаходить цікаву образність для просування мети: «Я постійно вантажу обласну і міську владу необхідністю змін і розбудови осередків духовності. Коли ми звели єпархіальний комплекс наш головний меценат Олександр Петровський не приховував почуттів. Дивлячись на храм ікони Божої Матері «Несподівана Радість», Олександр Володимирович сказав, що вдячний мені за благословення, яке нас привело до такого підсумку. І я вдячний, що у нас разом усе вийшло за Божим промислом. Попереду ще багато проектів. І зауважте, ми все це проходимо правовим шляхом. Мені дорікають, чому не робите, як ваші коллеги з іншої церкви?! Забрали, а потім узгоджують, підписують, догоняють… Ні, ми діємо тільки за рішеннями на міському — обласному рівні і без хаосу.»

Він вже бачить, де буде нова справжня оаза доброти, порядку, чинності. На лівому березі між двома мостами підніметься до неба головний кафедральний собор нашої церкви. Владика запевняє: «Маємо документи на земельну ділянку у Воронцовському парку. Це буде проект, який відповідатиме святому місту Дніпру. Мені доводилося бувати у Менорі, з головним рабином Шмуєлєм Камінецьким перебуваю у гарних стосунках. Разом побували і на лівому березі, де через п’ять –шість років височитеме місцева головна твердиня українського православ’я. Кажу раббі Шмуєлю, піднімусь на висоту 80 метрів і будемо вітатися через весь наш Богом даний Дніпро…»

Єпископ Дніпровський і Криворізький Симеон зовсім не схожий на зачарованого мрійника. Він випромінює упевненість у майбутньому: « Ми вже реалізували багато ідей і розпочали нові проекти. Не слід будувати дома для покинутих старих, сиротинці і колонії для юних. Будуємо церкви і собори, де поруч знайдуть прихисток або умови для виховання всі. Я бачу, як у недалекій перспективі від Червоного Каменя до Перемоги ходитимуть пароплави з паломниками різного віку. І біля кожного нашого храму, які потопатимуть у зелені на нашій родючий землі, всіх чекатиме розрада і духовна вишина. Особливо це важливо для дітей. Розумні політики вже розуміють і починають сприяти цій споконвічній місії церкви. А тих, хто бажає залишити людей знедоленими і надалі, запевняю: надії марні. Герої повернуться з війни і разом з духовними людьми не дадуть це зробити! Адже майже весь світ вже розуміє: Господь любить Україну і її побожний народ. Амінь.»

Ігор Суховій, 

автор і ведучий міжконфесійного проекту «Сходи»

Категорія: Новини єпархії