Монастирі України: історія нищення

Отже, використовуючи архівні джерела та історіографічні здобутки, спробуємо охарактеризувати перебіг антицерковної кампанії та секуляризації монастирського майна на теренах Південної України.
Зміни в чисельності та розміщенні православних монастирів в межах Півдня України протягом 20-х pp. XXст., трансформація та руйнація їх традиційного організаційного устрою були зумовлені чіткими та планомірними діями радянського уряду.
Перемога у боротьбі за владу у жовтні 1917 року дала більшовикам можливість здійснити на практиці своє бачення політичного, економічного, культурного розвитку держави. Не в останню чергу це стосувалося ставлення до релігії [1, с. 178].
Для початку нова влада 23 січня 1918 року прийняла спеціальний декрет РНК РСФРР «Про свободу совісті, церковні та релігійні товариства», згідно якого проголошувалася свобода віросповідання, а також право не сповідувати жодної релігії. Все майно, що належало релігійним організаціям оголошувалося народним [2, с.95-96].
В українському варіанті цього закону, який було видано через рік (у 1919 p.), пункту про націоналізацію релігійного майна не було, але ще через рік (а саме 3 січня 1920 р.) постановою РНКУСРР «Про погодження законодавчої практики УСРР та РСФРР в питанні про відокремлення церкви від держави» все майно релігійних установ все жтаки націоналізувалося [3, с.83].
Декрет УСРР «Про передання майна монастирських та інших церковних установ у відання народного комісаріату соціального забезпечення (НКСЗ)» від 17 травня 1917 року передавав НКСЗ усе майно, за виключенням храмів та предметів культового призначення, які були передані під контроль місцевих рад [3, с.87]. Землі та ліси, маєтки та будівлі сільськогосподарського призначення, підприємства, що пов’язані з сільським господарством і промисловістю були віддані під контроль відповідних комісаріатів [1, с.179].
Культове майно монастирів (як і решти молитовних будинків), що являло собою історичну, художню або археологічну цінність, а також речі з дорогоцінних металів мали передаватись до державного сховища Народного комісаріату фінансів, а решта речей повсякденного культового вжитку зараховувалися до державного фонду [3, с. 120].
Органи НКВС постійно слідкували за станом передачі монастирських будівель і цінностей. Це відображено у щорічних звітах губерніальних та окружних відділів культів відповідно до інструкції НКВС УСРР за №ч-160/с/203 від 12 січня 1926 р.
За даними НКВС станом на 1928 р. (директива НКВС до всіх окрадмінвідділів від 6 квітня 1928 р. ч. 274, в спішному порядку наказував зібрати відомості про кількість монастирів, черниць та ченців, що мешкали на території колишніх монастирів та мандрували по окрузі [4, арк.10], кількість та локалізація монастирів на теренах Південної та Східної України була такою:
На Дніпропетровщині — 4 монастиря (3 жіночих, 1 — чоловічий, та 1 жіночий скит):
1) Тихвінський (Тихонівський) жіночий монастир у М.Дніпропетровську — закрито, мав 2 молитовних споруди, що використовувалися під дитячий будинок для дефективних дітей Кількість монашок, що проживали на території колишнього монастиря — 34; на території монастиря також збиралася релігійна громада у кількості 812 чоловік [5, арк.Юзв.].
Йосипівський Свенцицький жіночий монастир Магдапинівського району, с. Мар’ївка, Богда- нівської сільради — діючий, мав 3 молитовних будинки.В одному проживали черниці (226 чол.) і два священики, а в інших двох розташовувався технікум [5, арк.Юзв.]. Також на території монастиря збиралась релігійна громада кількістю 2657 чол., не тільки Магдалинівського, а й Катівського, Пе- рещепинського, Павлоградського та інших районів, що оточували монастир [6, арк.51].
Знаменський жіночий монастир Григорівського району, с. Новогриригор’ївка — діючий, мав 2 молитовних будинки, в одному з них жили монашки (130 чол.) і один священик, в іншому молитовному будинку та 20-ти господарських спорудах розміщувався радгосп. На території монастиря зафіксовано релігійну громаду, кількістю 1168 чол. [5, арк.Юзв.].
Миколаївський Самарський чоловічий монастир — діючий, молитовних будинків — 1, та господарські споруди, що пізніше використовувалися під дитячий будинок для дефективних дітей. На території монастиря проживало 10 монахів [7, арк.13].
Скит Скорбящих від Йосипівського жіночого монастиря в с. Орловщина — діючий, на території проживало ЗО монашок [7, арк.13].
На території Запоріжжя монастирів, черниць та ченців не було [6, арк.26], але на території округів, що пізніше ввійшли до складу Запорізької області (Мелітопольська округа) було зареєстровано 2 монастиря (1 жіночий та 1 чоловічий) — обидва на 1928 р. було закрито:
Інкерманський жіночий монастир м.Мелітополь — молитовний будинок використовувався комуною, на його теренах також зареєстровано релігійну громаду [5, арк.12].
Таким чином, на території Південної України на 1928 р. було зареєстрованої 0 жіночих та 10 чоловічих монастирів, більшість яких на цей час вже були зачинені. В межах та поза межами цих монастирів проживали 99 ченців, 985 черниць та 47 послушників.
Бентежить подальша доля такої величезної кількості чернецтва. Невелика їх частка почали створювати на місці колишніх монастирських господарств сільськогосподарські артілі, але скористатися в повній мірі прибутками з монастирських земель та підтримати життя на попередньому рівні чернецтву не вдалося. Не дивлячись на укладення договору про користування монастирським майном, влада знаходила будь-які приводи для пограбування артілей. Із закриттям монастирів чернечі трудові артілі припиняли діяльність [8, с.50].
Ченці та черниці змушені були або найматись на поденну роботу до селян, або знаходились на утриманні родичів. Майстрові ченці колишнього Корсунського монастиря працювали у селах Херсонщини кравцями, теслями [9, с.Виселене чернецтво також формувало парафіяльне духовенство та поповнювало склад церковнослужителів. Ченці служили в громадах РПЦ, Синодальної та Істинно-православної церков. Колишніх насельників монастирів, багатьом з яких довелось жити на милостиню віруючих, жаліло та запрошувало до громади парафіяльне духовенство. В умовах нестачі кількості духовенства єпархіальні управління зі згоди мирян поповнювалися чернечими кадрами. Віруючим передусім імпонували такі риси поведінки чернецтва як зосередження на вирішенні церковних справ, чітке дотримання церковних канонів. Догматичний характер колишніх ченців, що виконували тепер роль священнослужителів відзначали навіть органи влади [8, с.52].
А влада завжди намагалась використовувати священнослужителів у своїх цілях: необхідно широко йти назустріч тим священикам, що пізнали свою помилку. Треба надати їм службу, яка б їх забезпечувала. Необхідно оточити їх атмосферою довіри і сприяння і по можливості широко використати для антирелігійної пропаганди. Такі вчорашні священики, що зреклися власної віри, зазвичай є гарними антирелігійниками, що добре знають селянську масу та вміють знайти до неї підхід [10, арк.13].
Ті ж ченці, що мешкали за межами монастирів і не мали постійного житла, сприяли поширенню серед віруючих релігійного вчення та опозиційних настроїв [8, с.51].
Закриття і виселення чернецтва — це був тільки перший етап нищення монастирів. Трагічно виглядає подальша доля будівель. Влада або одразу перетворювала чудові архітектурні споруди на звалище каміння, або прирікала їх на повільне руйнування. На кінець 20-х років більшість будівель віддано під сільгоспартілі, будинки для безпритульних дітей, медичні та навчальні заклади, військові частини [11, с.108].
Доля православних монастирів Півдня України, як і всієї України у 20-ті pp. XX ст. була трагічною. Влада робила все, щоб зруйнувати традиційний устрій цих останніх оплотів віри. Монастирі закривали, будівлі використовували для громадських потреб, культове майно описували та віднімали, мешканців монастирів прирікали на жебрацтво. Такий стан речей повністю відповідав партійному курсу, що активно займався антирелігійною пропагандою з метою викорінення «мракобісся» з трудящих мас.

Категорія: Статті