25 травня — ВОЗНЕСІННЯ ГОСПОДНЄ

1.2
23.05.2017 23:35

На 40-ий день після Воскресіння Христового Православна Церква святкує Вознесіння Господнє на небо. Цього року свято припадає на 21 травня.

ВОЗНІССЯ ТИ У СЛАВІ, ХРИСТЕ БОЖЕ

Істинний учень Христа – це той, хто бачить Його, як бачили апостоли, найближчі учні Господа. Так говорив один відомий сучасний проповідник. Апостоли були свідками багатьох невимовних чудес, котрі звершував Ісус Христос. І навіть серед самих апостолів не всі і не завжди були свідками того, «чого око не бачило і вухо не чуло, і на розум людині не приходило». Щоб сучасній людині бути істинним послідовником Христа, потрібно співвідносити себе з апостолами. Але як це можливо зробити, якщо погляд наш прикутий до землі, якщо, за словами псалмоспівця Давида, «недостойні ми піднести очі наші і глянути на височінь небесну, тому що залишили путь правди Твоєї і пішли з волі серця нашого».

Апостоли бачили славне Вознесіння Христове на небо. Обітниця, дана їм тоді, поширюється на весь рід християнський: «Ви приймете силу, як Дух Святий зійде на вас, і будете Моїми свідками в Єрусалимі й в усій Іудеї та Самарії, аж до останнього краю землі».

Христос був піднесений на небо Своєї Божественною силою. Хмара, що приховала Його від очей апостольських, була не засобом перенесення, а почестю Божества, як і слава Бога Ізраїлевого у вигляді хмари наповнювала скинію. «І покрила хмара скинію зібрання, і слава Господня наповнила скинію». Місце Його після Вознесіння – місце «вище всіх небес».

Ми буваємо дуже сильно прив’язаними до всього земного: нас вабить схід і захід сонця, чарує краса лісів, полів, гріє тепло рідної домівки, нашої земної батьківщини. Зрештою, ми так мало і швидкоплинно користуємося усім цим і багато й часто задумуємося, що все це колись залишимо.

Один досвідчений у духовному житті старець, повчаючи свого учня, сказав: «Коли розлучаєшся з другом, що відходить у вічність, чи проводжаєш в останню дорогу рідну людину, кровного родича – сумує і тривожиться серце, бо всі ці люди любов’ю з’єдналися з тобою, і коли смерть розриває цей живий зв’язок – тоді болить душа і сльози застилають очі. Помираючи, душа людська відділяється від того, що було для неї ближчим за будь-якого родича, друга, брата, дружини. Душа відділяється від тіла. А тому й болить і тремтить від болю… Ось тому й страшно помирати».

Кожне розставання, кожна розлука сповнена таким же болем і печаллю, яка так схожа на сум вічного розставання. Але подивімося, яке диво являє зараз євангельська історія: апостоли розлучилися зі своїм Божественним Учителем і повернулися у Єрусалим радіючи!: Здається, важко уявити собі більш сумну подію, аніж цю розлуку на горі Єлеонській, коли воскреслий Спаситель, Бог-Любов сходить на небо, а ученики Його залишаються на грішній землі. Та все-таки апостоли «поклонилися Йому і повернулися у Єрусалим з великою радістю».

Чому ж апостоли після Вознесіння, розлучившись із Христом, повертаються до Єрусалиму без суму? Невже печаль розлуки не вплинула на них?

Вони запам’ятали насамперед обітницю Христову: «Я з вами по всі дня до кінця віку». Він, всюдисущий і всенаповнюючий, завжди з нами і Своїм Божественним і людським єством: у світі, у Церкві, у житті, у наших душах.

Вознесіння Христове зміцнює нашу віру, яка і полягає в тому, щоб вірити в невидиме. Великою заслугою апостолів було те, що вони через видиме людство Ісуса Христа увірували в Його Божество. Але ще більша заслуга тих, котрі вірують у Нього, не бачивши: «Блаженні ті, що не бачили й увірували», – говорить апостол любові Іоан Богослов.

Вознесіння Христове зміцнює нашу надію. Вже той факт, що Христос людську природу возніс на небо дарує нам надію, що й ми там будемо. Крім цього, Сам Христос говорить: «І коли піду і приготую вам місце, прийду знову і візьму вас до Себе, щоб і ви були там, де Я».

Вознесіння Христове зігріває в нас любов до небесного. Апостол Павло говорить: «Шукайте вишнього, де Христос сидить праворуч Бога; про високе помишляйте, а не про земне»; тому що «де скарб ваш, там буде й серце ваше». А про те, що Дух Святий є та сама любов, що спрямовує нас до всього небесного, говорить Божественний Учитель Своїм учням: «Краще для вас, щоб Я пішов; бо, як Я не піду, Утішитель не прийде до вас; а як Я піду, то пошлю Його до вас».

Ось чому радіють і торжествують апостоли Христові на Єлеоні, ось чому у святі Вознесіння Господнього немає ані тіні печалі та смутку, притаманних кожному розставанню. Розмовляючи з апостолами напередодні Своїх страждань на Голгофі, Спаситель сказав надзвичайні слова, що перевершують людський розум: «Істинно, істинно кажу вам: ви будете плакати і ридати, а світ зрадіє; ви печальні будете, та печаль ваша за радість буде. Жінка коли родить, терпить скорботу, бо прийшла година її; коли ж породила дитя, вже не пам’ятає скорботи від радості, тому що народилася людина на світ. Так і ви маєте печаль нині; але Я знову побачу вас, і зрадіє серце ваше, і радості вашої ніхто не відбере від вас».

Як праотець наш Адам був скинутий через гріхопадіння зі світлого раю на землю скорботи, кожен із нас вкидається у пекло через гріхи, які повторюємо після Причастя Тіла і Крові Господніх. Подібно до нашого скорботного прародича, всі ми – земля і з ним відійдемо у землю.

Цей присуд тяжіє над нами з неублаганною чіткістю. Але людині властиво прагнути завжди кращого життя, прагнути радості, яка возносить і окриляє. Нам не дає спокою думка, яку свого часу висловив письменник Володимир Короленко у творі «Діти підземелля»: людина створена для щастя, як птах для польоту. Кожна людина очікує щастя, мріє про радість польоту, і це настільки захоплює, що уві сні, буває, літає, наче птах. Як же поєднати, примирити в собі цю приреченість до землі, цю незнищенну належність до «пороху земного» із таким нестримним бажанням вічного блаженства із палким прагненням до досконалості?

Через Вознесіння Господа людство, що впало, Христом піднімається від землі, тління і смерті до нескінченного життя на небі. Воскресши силою Свого Божества, Христос через Вознесіння наділив обожене і одухотворене людство найбільшою честю й славою – сидіння праворуч Отця.

І не позбавив Він після Вознесіння землю Своєї присутності, а, навпаки, став ще ближчим людині, усім, хто вірує в Нього. Нині ми сповідуємо, що Господь присутній на землі не лише Своїм Божеством, але й у великому пренебесному Таїнстві Євхаристії – Чесних Тіла і Крові Господніх. Що подаються для Причастя вірних. Славне Вознесіння Спасителя на небо було продовженням і звершенням Його прославлення за людство, що розпочалося із Воскресіння Христового. Ось здійснюється і завершується таїна домобудівництва нашого спасіння через Христа у Його перебування плоттю на землі.

Вознесіння Ісуса Христа на небо одночасно і для всіх тих, хто вірить у Нього, відкриває шлях у небесні оселі, до вічного життя. Подібно до того, як Його смерть і світле Воскресіння є перемого над гріхом і смертю для всього людства, Христос вознісся на небо як первенець мертвих, у Своїй особі показавши початок викупленої та відродженої Ним людської природи. Він зійшов зі славою до Отця Свого, хрестом Своїм зруйнувавши давнє осудження людства перешкоду ворожнечі між людиною та Богом.

Саме для того і прийшов Христос на землю, щоб зробити можливим для людини все це, щоб відновити її початкове достоїнство, яким вона володіла до гріхопадіння прабатьків Адама і Єви. Для того, щоб, зрештою, одвічне прагнення щастя, світлої радості, піднесення явити людині цілком досяжним, виправдавши цим усі життєві терпіння, скорботи, поневіряння, випробування – надавши реальну мету земному подвигу людини.

Цієї мети Христос досягає завдяки домобудівництву нашого спасіння: через Своє втілення, хресну жертву, воскресіння і, нарешті, вознесіння. Завдяки втіленню єднається людство із Божеством, завдяки хресній жертві й воскресінню Спасителя зцілюється воно від гріха і смерті, а завдяки вознесінню Господа підноситься на небо і прославляється вічною славою. Ось чому настільки важливим є Вознесіння Христове у справі спасіння та прославлення впалої людської природи. Своїм тілесним вознесінням Христос прославляє людину і садовить її праворуч Бога-Отця. Цей вираз – «сісти праворуч» – означає повну рівність Отця і Сина. Христос, Син Божий, зодягнувся у нашу плоть і підніс її до честі перебувати праворуч Бога, тобто благодатним чином зробив нас усіх дітьми Божими.

Це честь, якої ніхто сам по собі не є достойний, але силою і волею Божою усі її отримали. Для цього Месія звершив величне і невимовне, для цього Він відійшов на небо, залишивши учеників не у скорботі розлуки, а в радості скорої зустрічі.

Господь помер, щоб ми жили, а нам належить стати мертвими для всього пристрасного, грішного, тимчасового, чужого для нас, щоб осягнути вічне життя, щоб бути дітьми Божими в Царстві Небесному. Адже ж ми – громадяни горнього Єрусалима, хоча й забули, що Бог створив нас для життя в раю, а земля – місце нашого тимчасового вигнання.

Як сказав святитель Інокентій (Борисов), архієпископ Херсонський: «Скільки завгодно люби землю і тримайся її, але ти залишиш її назавжди… Не тут твоє місце…».

Так, не тут наше місце: не в суєті, не в пристрастях, не у злобі, не в догоджанні похоті плотській, – а наше місце – праворуч Бога, наше місце – в радості вічного життя, у славі й честі дітей Божих, наше місце – на висоті, до якої провадить нас Господь завдяки преславному Своєму Вознесінню.

Архімандрит Лаврентій (Живчик)

Категорія: , ,