Дещо про поїздку в зону АТО

При всій повазі до Святого письма, подорож на передній край війни з Росією за Донбасс, сміливо можна вважати «візитом до чорта в зуби». Красногорівка, що біля самого Донецька, відома за багатьма повідомленнями і думками військових експертів. Так зване припинення вогню наші бійці тут називають влучно, але поза нормативною лексикою . Ще недавно це містечко сепаратисти і російські окупанти крили з танкових гармат і навіть «Градів». А з настанням темряви і сьогодні обстріли та спроби диверсійних груп прогулятися до нашого тилу нікого не дивують.Коли мені випала нагода їхати сюди, виникло лише одне запитання з відповідністю одягу. Осінь нагадала про себе дощами і різким похолоданням. А з вітром таврійського степу жарти погані. Проте п’ятниця,23 вересня, була лагідно теплою, наче за Вищим велінням. Тож думки були світлі, і я з цікавістю слухав «десантників», які збиралися вдарити по окупантах нищівною зброєю: сповненою музики українською душею і кращою у світі піснею…
Автобус театру імені Тараса Григоровича Шевченка з артистами прямував з Дніпра у бік Донецька, а дівчата та жіночки гомоніли про буденні речі. Вони мало нагадували жриць мистецтва: куртки, кросівки, ранній підйом, дорога до місця збору на Театральній площі … Де хто, правда, намагався зняти напругу жартами: «Треба б в аптеку, памперси не завадили б…». А далі – репліка з непідробною тривогою: «І навіщо я дивилася в Інтернеті усі ті жахи про Красногорівку…» До місця призначення було ще не близько, проте до Покровська вже дісталися. Тут було чим збити стартове хвилювання. З вікна автобуса побачили на базарній полиці гори чималого болгарського перцю і одразу зойк: «Ти подивись, такий червоний і усього по п’ять гривень!» Хотілося вставити: « Мої любі попутниці, тутешні апологети «русского мира», які потайки за ним тужать, точно б поєднали колишню назву Красноармійськ і колір овочів за казковою ціною…» Напроти озброєного до зубів ворога.Та з наближенням гарячої точки на мапі війни було геть не до іронії. Курахівське водосховище промайнуло, і у салоні ставало все тихіше. За вікнами — Мар’їнка з порожніми без людей вулицями і будинками, понівеченими мінами та важкою артилерією. Додає настрою і один з організаторів туру. Інструкція коротка, але сильнодіюча: «Ми майже дісталися до межі зіткнення. Порад буде не багато. У Красногорівці — ніяких самостійних прогулянок. Постійно слідкуйте, що роблять військові. Якщо наші бійці впали на землю, робіть теж саме. І ще, навколо чимало замінованих споруд, а у кущах чатують розтяжки і боєприпаси, які не спрацювали. Якщо комусь при цих обставинах дуже закортить за нуждою, ходіть під себе!»…Ось вам і памперси. Звичайно, у цій настанові була і натяжка, проте дисциплінарні вимоги сприйняли усі присутні. Біля блокпосту на в’їзді до Красногорівки безпека пасажирів ще більше стала залежати від майстерного водія Миколи Гончарука. Напроти подальшого шляху простягнулась Петровка — район Донецька, куди росіяни недавно перекинули нову бронетанкову групу. «Готуючись замиритися», окупанти перегрупувалися до самої Старомихайлівки. Села на відстані простягнутої руки, де вороги знайшли зручну позицію для мінометного обстрілу… на церкві.
Правильно говорять: багато знаєш – примножуєш смуток. Водій автобуса збільшив швидкість, але до іншого блокпосту і необізнані шкірою відчували, що на тому боці є чимало зацікавлених очей, підсилених оптикою біноклів і прицілів. Відомий з самого початку війни капелан і невтомний подвижник волонтерського руху отець Дмитро не спростував ці відчуття: «Бойовики спокійно ходять вдень, не ховаючись у шанцях. Вони добре усвідомили, що наші воїни не будуть порушувати так зване перемир’я. У Красногорівці чудово працює «пошта» в обидва боки. Чоловіки з місцевих воюють на боці ДНР, навіть просочуються додому відпочити, щоб потім знову взяти зброю до рук за лінією фронту. Так, тут проводили облави, проте до повної безпеки ще далеко». До палацу імені ленінського бойовика. Після чергового блокпосту, де обстріляти можуть дошкульніше, ніж на передовій, зупинка біля Красногорівської військово – цивільної адміністрації. Її глава Олег Ліванчук радіє нашому приїзду. Владика Симеон дарує йому старовинну ікону Святителя Миколая, а командуючого театральним «добробатом» Оксану Іванівну Петровську штатні працівники вітають квітами. Під час зустрічі, знайшовся час для невеликого інтерв’ю з першою особою української влади у Красногорівці:
— Олег Петрович, ви давно на цій посаді?
— З 11 червня 2015 –го.
— Отже ви разом з містянами пережили тут багато страхітливих обстрілів. І кому, як не вам дати визначення жителям Красногорівки…
— Це особливі люди. Життя під бідами війни згуртувало і зробило їх такими. Я звичайно не маю на увазі тих, хто пішов воювати проти нас. Мирні ж люди можуть мати різні думки, адже тут роками нема українських газет і телеканалів. Та багато з них ще вірять в Україну, і сьогоднішній концерт артистів з Дніпра буде на користь цим переконанням.
— Що ще переконує свідомих красногорівців у необхідності триматися?
— Вони навчилися виживати. Три роки місто без тепла, і це не єдина незручність, яку треба долати. Дивлячись на батьків, вчаться терпіти і діти. Вони пішли до школи, напівзруйнованої обстрілами бойовиків, заповнюють дозвілля корисними уподобаннями. Проте, діти задають запитання, на чиєму боці правда? Мені хотілося, щоб наші митці частіше приїздили до прифронтових містечок і своїм талантом розкривали їм очі.
Найбільша зала у Красногорівці знаходиться у будинку культури, звичайно, імені товариша Артема. Одного з улюблених ленінських бойовиків, який ледь не запалив вогник більшовицької революції у Австралії. Там навіть кенгуру досі хрестяться, що, зрештою, справа на континенті не завершилася утворенням ДНР. В Україні ж поки ще є кому змагатися за пройдисвітські ідеї.
Проте захисники нашої незалежності міцні і спокійні. Наша делегація побувала у бійців батальйону «Дніпро1», священики підтримали їх молитвою, а я сподіваюсь зустрітися у мирному житті з воїном на позивний «Земеля» і випити за нашу перемогу. Є підозра, що він фанат футбольного «Дніпра», бо привіталися ми саме так. Вже потім подав рапорт своїй дружині, що передав усі смаколики за призначенням, окрім однієї шоколадки. Про її долю далі, бо наставав час виступу провідних сил нашого десанту.Краса, яка врятує український світ.Коли розпочався концерт, я не впізнав пасажирок з автобусу. Звичайно, про вміння перевтілюватися чув, але то було щось особливе, яке не можна просто запхати у формат ремесла і концертне вбрання. Натхнення – дуже скупе слово, яке пояснить запал артистів. Хоча виступали вони на сцені, зовсім незручній за розмірами та освітленням. Але це був справжній бій за серця глядачів у виконанні Галини Самари, сестер Ольги та Людмили Радочинських, Аліни Чорнодуб… Проникливим був виступ Оксани Петровської, яка передала усі почуття матері, що не дочекалася сина з війни. Тієї, яка і нині триває тут за вікнами зали… І ніхто не здогадувався, що поза театральним образом справжня українська берегиня не лише тримала під контролем усі питання поїздки, а й усю ніч напередодні пекла пиріжки для бійців. Чи не найбільше часу на сцені провели Олександр Пасєка і Вероніка Голованьова. Вони виконували ролі ведучих і поєднували їх з виступами у концертній програмі. Вероніка просто «порвала зал» провідною роллю у відчайдушній композиції «Давай, баби, давай!». З місць у не дуже високу стелю неслося і билося: «Браво!» Концерт не був таким вдалим, якби не головний диригент театру Юрій Бєднік. Я запам’ятав цю талановиту особистість ще під час параду оркестрів на День міста у Дніпрі. Юрій Юрійович доклав зусиль і вміння, що і красногорівці пережили справжню ейфорію так само.Я дивився на глядачів, і бачив усю нештучність їх переживань і реакцію на виступ артистів. По обидві боки від сцени почуття загострила близькість фронту – гранично правдива реальність. Вона відбилася на зворушливому виконанні пісні «Мальви» Яною Григоришиною. А коли залунав рідкісний за тембром голос Тетяни Лози увесь зал піднявся. «Плине кача» давно стала молитвою за загиблими героями. Проте один молодик продовжував сидіти, усім виглядом демонструючи, що у Красногірівці люди дійсно різні. Якими ж мають бути справжні українці не раз доводила запальна хореографічна група Олексія Коваленка. Особливо феєричним був виступ запорізьких лицарів з шаблями. Поруч зі мною сидів хлопчик, який очима їв вправні рухи козаків зі зброєю. Питаю: «Подобається?» Тиха відповідь: «Так». Дізнаюсь, що поціновувача звитяжного мистецтва січовиків звуть Антон Орєхов, і він першого вересня пішов до п’ятого класу. Хлопчик дякує за шоколад і обіцяє любити Україну. Вже після концерту знову підходить і додає: «Я ще на синтезаторі у музичній школі вчуся…» Кажу ж вам, наша людина Антон Орєхов з Красногорівки!Саме про дітей насамперед сказав справжній український пастир владика Симеон: «Дорослі люди здатні приховувати власні думки. Діти – вони, як чисте дзеркало. Сьогодні під час концерту у Красногорівці усі ми відчули, як важливо боротися за їх сьогодення та майбутнє. Це було свято для зранених душ, а для нас ще одне переконання: такі кроки треба робити й надалі. Адже боротьба за наш український світ триває не лише на фронті. Я радію, що знайшов підтримку у Дніпровській обласній держадміністрації і хочу особисто подякувати за сприяння цій важливій справі Глібу Пригунову».